В гості до бабусі

Для Софійки літо ніколи не починалося першого червня. Воно починалося тієї миті, коли автобус звертав із траси на вузеньку сільську дорогу, а за вікном з'являлися безкраї луки, соняшники й старі верби. Там, у невеличкому селі, на неї завжди чекала бабуся.
Щойно внучка переступала поріг, її зустрічали теплі обійми, запах свіжоспеченого хліба та тихий голос: — Приїхала, моє сонечко...
Бабусина хата була невеликою, але в ній жило стільки любові, що її вистачало на весь світ. На підвіконнях квітла герань, біля воріт пишалися мальви, а в саду росли старі яблуні, під якими так любила сидіти Софійка, слухаючи бабусині історії.
Кожен день був маленькою пригодою. Зранку вони разом ходили до курей, збирали теплі яйця, потім поливали город, зривали соковиті полуниці та малину. Опівдні, коли сонце підіймалося високо в небо, бабуся кликала внучку обідати. На столі завжди пахли вареники, домашній борщ чи пухкі пиріжки, а до них — склянка прохолодного молока.
Увечері вони сиділи на старій дерев'яній лавці біля хати. Повітря наповнював спів цвіркунів, десь удалині кувала зозуля, а небо повільно вкривалося мільйонами зірок. Тоді бабуся розповідала казки, сімейні легенди й мудрі історії про добро, чесність і любов до людей.
Саме тут Софійка навчилася помічати красу в простих речах: у запаху скошеної трави після дощу, у теплому котикові, що муркотів на колінах, у ранковій росі на польових квітах і в бабусиній усмішці, яка завжди зігрівала сильніше за літнє сонце.
Для інших це було звичайне село. А для Софійки — найрідніше місце на землі. Тут минало її найщасливіше дитинство, і кожне літо залишало в серці спогади, до яких вона поверталася знову і знову, навіть коли ставала дорослішою.