1. Платіж, який хотів жити власним життям

Ніна любила порядок. Не ідеальний — робочий. Такий, коли все лежить там, де його можна знайти за три хвилини.

Документи — по датах.
Платежі — по сенсу.
Люди… люди часто не вкладалися в жодну таблицю.

Кінець року в бухгалтерії — сезон раптових одкровень.
Люди раптом згадують про рахунки, акти, борги й дивляться на тебе так, ніби ти особисто ховала їхні гроші по шухлядах.

На годиннику 16:42.
П’ята кава давно охолола, але гріла сама думка про неї.

— Ніно, ти ще тут? — визирнула Марина з-за монітора.

— Тілом — так. Душею я вже в січні.

— І як там?

— Там немає цього кварталу.

Марина кивнула.
У бухгалтерії це звучало як мрія.

На екрані — реєстр платежів.
Рядок за рядком.
Рівно. Спокійно. Передбачувано.

Дата. Сума. Контрагент. Призначення.

Рука працювала швидше за думки.

Підпис. Провести.
Підпис. Провести.

Ще один.

І раптом — назва.

Благодійний фонд «Джерело надії плюс».

Палець завис над мишкою.

— Плюс до чого?.. — тихо пробурмотіла Ніна.

Назва ні про що не говорила.
А пам’ять у неї була добра — вона пам’ятала контрагентів краще, ніж дні народження родичів.

Відкрила картку.

Реквізити є.
Історії немає.

Жодного старого платежу.
Жодного договору.

Порожнеча.

— Марино, ми благодійністю займаємось?

— Якщо це не дитячі подарунки на Миколая — то ні.

— Тут якийсь фонд.

— Може, піар розщедрився.

Могло бути. Піар жив окремим життям і любив сюрпризи.

Ніна відкрила погодження.

Підпис керівника — є.
Другий підпис — є.

І її електронний — теж.

Вона насупилась.

— А я коли це зробила?..

Журнал дій відповів одразу:
15:11.

Ніна згадала свій день.
15:11 вона шукала акт за жовтень і сварилась із постачальником.

Платежів у пам’яті не було.

— Ну добре, — сказала вона сама собі. — Значить, було.

У бухгалтерії пам’ять — слабкий аргумент.
Система — сильніший.

Час 16:47.
Платіж уже пішов.

— Живи тепер, — пробурмотіла вона й закрила вкладку.

Пошта пискнула одразу.

Тема: Терміново

Просимо надати копію платіжного доручення за сьогоднішнім платежем на користь БФ «Джерело надії плюс». Дуже важливо.

Без підпису.
Адреса — Gmail.

Ніна навіть не всміхнулась.

Серйозні організації пишуть із доменів, де назва довша за лист.

Вона закрила лист.

Телефон задзвонив за хвилину.

Невідомий номер.

— Слухаю.

— Добрий день. Це щодо вашого благодійного платежу.

Голос м’який. Обережний. Такими голосами продають і переконують.

— Слухаю.

— Нам дуже потрібна копія платіжки.

— Офіційний запит на офіційну пошту.

— Це терміново.

— У нас тут усе терміново. Навіть планове.

Пауза.

— Ви не розумієте важливості ситуації.

— Я бухгалтерка. Я розумію важливість кожної цифри.

Тиша.

Потім короткі гудки.

— От і поговорили, — видихнула Ніна.

Вона знову відкрила погодження.

Другим підписантом стояв Сергій.

Сергій сьогодні мовчав.
І пішов раніше.

Ніна написала в чат:

Сергію, глянь платіж на «Джерело надії плюс».

Прочитано.

Тиша.

— Людський фактор, — сказала вона.

У бухгалтерії це означало все й нічого.

О 18:05 комп’ютер вимкнувся.
Звіт дивився з докором.

Ніна зібрала речі й вийшла.

Надворі було холодно.
Повітря пахло кавою й річкою.

Вона взяла латте в кіоску.
Теплий стакан грів пальці.

— Перепрошую. Ви Ніна Коваль?

Вона обернулась.

Чоловік у темній куртці. Звичайний.
Занадто звичайний, щоб не насторожувати.

— Так.

— Ви сьогодні проводили благодійний платіж.

Не питання.

— Я проводжу багато платежів.

— Саме цей був важливий.

— Для бухгалтерії всі важливі.

Усмішка в нього була ввічлива. Але очі не всміхались.

— Нам би копію.

— Нам — це кому?

— Тим, кому це потрібно.

— Усім щось потрібно. Але копії — за процедурою.

Бариста простягнув каву.
Ніна взяла стакан.

— Гарного вечора.

І пішла.
Спокійно. Рівно. Не озираючись.

Серце билося швидше, ніж хотілось.

Телефон пискнув.

Марина:

Сергій узяв відпустку за свій рахунок. З сьогодні.

— Оце швидкість, — пробурмотіла Ніна.

Відпустка в грудні — як лікарняний у день аудиту.
Можливо. Але викликає питання.

У маршрутці прийшов ще один лист.

Тема:
Ви зробили помилку. Її ще можна виправити.

Без тексту.
Лише файл:

Копія_для_вас.pdf

Ніна дивилась на екран.
Секунду. Дві.

Одне вона знала точно:

вона нічого нікому не надсилала.

І це вже було цікавіше за будь-який звіт.