Річ

1

      Лози електричних дротів, запилені старі труби, покинуті коробки під стінами та купа технічного сміття. Промисловий ліхтарик у руках хлопця дозволяв мені повністю розглядіти місце, куди я потрапив. Технічний поверх.

      Пекучий вогонь паніки, що розливався у грудях, наче міцний алкоголь, ще кілька хвилин тому, змінився на відчуття порожнечі.

      — Все ж, ти знайшов проблему, — сказав він, направивши світло під стелю біля однієї зі стін.

      Тріснувший короб із дротом, що під своєю ж вагою стер ізоляцію об гострий пластмасовий уламок.

      — Ага, схоже на заземлюючий кабель, — видихнув я, намагаючись змиритися з ситуацією. Не часто їх перевіряють на промислових об’єктах, це відклалося в моїй голові ще з практики в університеті. 

      — Направлю сюди техніків, — промінь ліхтарика в його руках ковзнув з дроту на мене, через що я одразу примружився. — Поганий день?

      Оточення більше не душило, та й ноги знов відчували підлогу. 

      Поки ми вже разом йшли назад, я дедалі більше намагався знайти адекватне пояснення моїй неочікуваній "телепортації" на мінус перший поверх. Ні білі відбиваючі світло вказівки на стінах, ні зелений «Вихід» над дверима не допомагали. А коли мої ноги ступили на сходи, я повністю втратив логічний зв’язок. Не міг же я отак просто спуститися й не помітити цього.

      — Чому ти в костюмі? Підвищили чи, у твоєму випадку, понизили? — жарти в мене виходили не дуже, але хоча б відволікали.

      — Багато роботи на різних рівнях, — відповів хлопець і загасив ліхтарик у руках.

      — Це через звільнення робітників? Я чув. Кажуть у вас там де повище щось змінилося. 

      Глухий стукіт від бетонних сходів змінився дзвінким відлунням на мармуровій плитці. Нульовий поверх був таким самим, як завжди: освітленим зимовим сонцем і знайомим. Єдине, холод все ще тинявся коридорами.

      — Так, — він одразу обернувся до мене. — Ти повернувся.

      — Ні, я тут по справах.

      По справах загубитися в парі коридорів та поїхати дахом.

      Складно було не помітити, як його долоня стиснула ручку ліхтарика. Він виглядав невпевнено, а спіймати його бігаючий погляд було непросто.

      — Може, води?

      — Води? — я запитливо глянув на хлопця. Що це за зміна теми? — Ні, дякую.

      — Добре, бо кулери все одно сьогодні не оновлювали.

      І навіщо ти це запропонував, генію думки.

      Писк оживаючої техніки прокотився будівлею, і я, нарешті, відчув тепло. Хоч у когось, або скоріше чогось, добрий ранок.

      — Дякую, що знайшов проблему. Без тебе було б довше.

      — Я не шукав, просто… загубився, — чомусь було ніяково визнавати.

      — Ти загубився? Тут?

      Запитав так, наче не повірив, на що я одразу покосився.

      — Ти казав, що в тебе багато роботи.

      — І що?

      Ще й натяків не розуміє.

      — Ну йди і роби її, як тебе там, — точно, а як ж його звуть. 

      — Віктор, — відповів він, ніби прочитавши мої думки.

      Віктор.

      Насправді, щось підказувало мені, що це друге важливе знайомство в цій компанії.

      І я не помилився.


 



 

      — І що це…? — Олівер почав гортати сторінку в телефоні вниз.

      — Відгуки про працевлаштування, — поставив я фільм на паузу. Чому всі дружні посиденьки постійно закінчуються вирішенням життєвих проблем?

      — Та я бачу. Що це за богом забутий автофорум? Як ти це викопав? — він то хмурився, то корчив здивовані гримаси. — Ого, тут навіть копії судових позовів виклали. Обалдіти.

      Ще в день свого міжповерхового жаху наяву я, разом із підписанням заяви, добровільно заповнив форму причин звільнення і вказав нове — в моєму випадку, ймовірне — місце роботи. А після…

      А після кількох днів отримав цілі звіти з посиланнями на відгуки, державні сайти з несплатою податків та розгромні статті в онлайн-газетах саме про ту компанію, куди майже влаштувався. Кожен із цих електронних листів був коротко підписаний: «Віктор». Я навіть не знав, чи дякувати йому, чи лякатися.

      Перше, бо він був правий. Покопирсавшись з Олівером у цьому смітті, ми вирішили відкласти наше, а точніше його, рішення з фармакологією.

      — Бляха, а я нарешті похвалився, що буду працювати майже за спеціальністю… — зітхнув мій завжди оптимістичний друг. Щось це зачастило.

      Друге, бо з якого біса він це зробив і як? За короткий час зібрати інформацію з настільки різних джерел, відсортувати, впорядкувати в листи та ще й додати коментарі, на що звернути увагу. Він або геній, або хворий. А судячи з посади і місця, де він працює, — і те, і інше.

      — Забий, все одно мороки багато. Легше в Маці за касою постояти, тебе хоча б не потягнуть до суду через крадіжки, — натякнув я на один із відгуків про необґрунтовані звинувачення.

      — Тобі легко говорити, тобі один рот годувати, — приречено сказав він.

      Мені, звісно, хотілося пожалітися, але, напевно, він був правий. Той відсоток, який я відправляю матері, куди менший, ніж витрати на нову мінілюдину в сім’ї. Мабуть. Бо діти — це останнє, про що я думав у своєму житті.

      — Так Аліса ж наче нормально заробляє в лікарні, ні?

      — У декреті їй ніхто платити не буде.

      — Закон же має...

      — Бляха, ти взагалі знаєш, як закони працюють?! — підвищив він голос, на що я одразу жартівливо підняв руки, здаючись, але це його не зупинило. — Закони, закони. Їй вже двічі натякнули, куди вона піде зі своєю вагітністю! І це тільки на початку. Думаєш, вона не нервує? А я це все слухаю!

      Він говорив і говорив, так, що до кінця вечора мене вже добряче поплавило. А ми ж ніби фільм дивилися.

      До того ж, навіть укладаючись у ліжко, я не міг позбутися думок про Віктора. Він наче й допоміг мені, але це залишило дивне відчуття напруження. Принаймні, я мав би подякувати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше