Лози електричних дротів, запилені старі труби, покинуті коробки під стінами та купа технічного сміття. Промисловий ліхтарик у руках хлопця дозволяв мені повністю розглядіти місце, куди я потрапив. Технічний поверх.
Пекучий вогонь паніки, що розливався у грудях, наче міцний алкоголь, ще кілька хвилин тому, змінився на відчуття порожнечі.
— Все ж, ти знайшов проблему, — сказав він, направивши світло під стелю біля однієї зі стін.
Тріснувший короб із дротом, що під своєю ж вагою стер ізоляцію об гострий пластмасовий уламок.
— Ага, схоже на заземлюючий кабель, — видихнув я, намагаючись змиритися з ситуацією. Не часто їх перевіряють на промислових об’єктах, це відклалося в моїй голові ще з практики в університеті.
— Направлю сюди техніків, — промінь ліхтарика в його руках ковзнув з дроту на мене, через що я одразу примружився. — Поганий день?
Оточення більше не душило, та й ноги знов відчували підлогу.
Поки ми вже разом йшли назад, я дедалі більше намагався знайти адекватне пояснення моїй неочікуваній "телепортації" на мінус перший поверх. Ні білі відбиваючі світло вказівки на стінах, ні зелений «Вихід» над дверима не допомагали. А коли мої ноги ступили на сходи, я повністю втратив логічний зв’язок. Не міг же я отак просто спуститися й не помітити цього.
— Чому ти в костюмі? Підвищили чи, у твоєму випадку, понизили? — жарти в мене виходили не дуже, але хоча б відволікали.
— Багато роботи на різних рівнях, — відповів хлопець і загасив ліхтарик у руках.
— Це через звільнення робітників? Я чув. Кажуть у вас там де повище щось змінилося.
Глухий стукіт від бетонних сходів змінився дзвінким відлунням на мармуровій плитці. Нульовий поверх був таким самим, як завжди: освітленим зимовим сонцем і знайомим. Єдине, холод все ще тинявся коридорами.
— Так, — він одразу обернувся до мене. — Ти повернувся.
— Ні, я тут по справах.
По справах загубитися в парі коридорів та поїхати дахом.
Складно було не помітити, як його долоня стиснула ручку ліхтарика. Він виглядав невпевнено, а спіймати його бігаючий погляд було непросто.
— Може, води?
— Води? — я запитливо глянув на хлопця. Що це за зміна теми? — Ні, дякую.
— Добре, бо кулери все одно сьогодні не оновлювали.
І навіщо ти це запропонував, генію думки.
Писк оживаючої техніки прокотився будівлею, і я, нарешті, відчув тепло. Хоч у когось, або скоріше чогось, добрий ранок.
— Дякую, що знайшов проблему. Без тебе було б довше.
— Я не шукав, просто… загубився, — чомусь було ніяково визнавати.
— Ти загубився? Тут?
Запитав так, наче не повірив, на що я одразу покосився.
— Ти казав, що в тебе багато роботи.
— І що?
Ще й натяків не розуміє.
— Ну йди і роби її, як тебе там, — точно, а як ж його звуть.
— Віктор, — відповів він, ніби прочитавши мої думки.
Віктор.
Насправді, щось підказувало мені, що це друге важливе знайомство в цій компанії.
І я не помилився.
▾
— І що це…? — Олівер почав гортати сторінку в телефоні вниз.
— Відгуки про працевлаштування, — поставив я фільм на паузу. Чому всі дружні посиденьки постійно закінчуються вирішенням життєвих проблем?
— Та я бачу. Що це за богом забутий автофорум? Як ти це викопав? — він то хмурився, то корчив здивовані гримаси. — Ого, тут навіть копії судових позовів виклали. Обалдіти.
Ще в день свого міжповерхового жаху наяву я, разом із підписанням заяви, добровільно заповнив форму причин звільнення і вказав нове — в моєму випадку, ймовірне — місце роботи. А після…
А після кількох днів отримав цілі звіти з посиланнями на відгуки, державні сайти з несплатою податків та розгромні статті в онлайн-газетах саме про ту компанію, куди майже влаштувався. Кожен із цих електронних листів був коротко підписаний: «Віктор». Я навіть не знав, чи дякувати йому, чи лякатися.
Перше, бо він був правий. Покопирсавшись з Олівером у цьому смітті, ми вирішили відкласти наше, а точніше його, рішення з фармакологією.
— Бляха, а я нарешті похвалився, що буду працювати майже за спеціальністю… — зітхнув мій завжди оптимістичний друг. Щось це зачастило.
Друге, бо з якого біса він це зробив і як? За короткий час зібрати інформацію з настільки різних джерел, відсортувати, впорядкувати в листи та ще й додати коментарі, на що звернути увагу. Він або геній, або хворий. А судячи з посади і місця, де він працює, — і те, і інше.
— Забий, все одно мороки багато. Легше в Маці за касою постояти, тебе хоча б не потягнуть до суду через крадіжки, — натякнув я на один із відгуків про необґрунтовані звинувачення.
— Тобі легко говорити, тобі один рот годувати, — приречено сказав він.
Мені, звісно, хотілося пожалітися, але, напевно, він був правий. Той відсоток, який я відправляю матері, куди менший, ніж витрати на нову мінілюдину в сім’ї. Мабуть. Бо діти — це останнє, про що я думав у своєму житті.
— Так Аліса ж наче нормально заробляє в лікарні, ні?
— У декреті їй ніхто платити не буде.
— Закон же має...
— Бляха, ти взагалі знаєш, як закони працюють?! — підвищив він голос, на що я одразу жартівливо підняв руки, здаючись, але це його не зупинило. — Закони, закони. Їй вже двічі натякнули, куди вона піде зі своєю вагітністю! І це тільки на початку. Думаєш, вона не нервує? А я це все слухаю!
Він говорив і говорив, так, що до кінця вечора мене вже добряче поплавило. А ми ж ніби фільм дивилися.
До того ж, навіть укладаючись у ліжко, я не міг позбутися думок про Віктора. Він наче й допоміг мені, але це залишило дивне відчуття напруження. Принаймні, я мав би подякувати.