РІвНе.нь д0Га.сту:Йно.пу

      Нічого особливого не роблячи, крім роботи, останні півроку, я зміг відкласти нормальну таку кількість грошей, щоб валяти дурня хоч деякий час. До того ж, це, напевно, перший раз, коли я не відчував тривожності від безробіття. Майже багатій. З кінця.

      Зате починав відчувати Олівер, раптом заваливши мене питаннями про звільнення.

      Затримки у виплаті зарплатні, постійне повернення документів, зміни правил і навіть нещасні випадки з травмами.

      — Чималенька підбірка. І це все за два тижні?
      Саме ті тижні, що я вже відгуляв.

      — Ага, це просто фігня якась. Кажуть, що на «верхівці» щось сталося. Майже всім почали зарплатню різати. Я, напевно, наступний.

      — Хо-хо, ото мені пощастило злиняти, — посміхнувся я.

      Було дивно. Чим більше я слухав про занепад колишнього місця роботи, тим менше радів. І чому це? Це ж наче підтверджує, що я зробив правильний вибір.

      — Думаєш, нормально буде звільнитися перед поповненням? Діти гроші тільки так їдять.

      З усмішки друга я відразу зрозумів, що тільки один з нас кидається у вихор подій без запасних думок.

▾

      Мій план повернення в нормальне життя йшов своїм шляхом. Три тижні байдикування та нормального дружнього спілкування давали своє. Залишилось останнє — згоняти на вихідні до матері, у своє рідне місто.

      Коли я жив там майже рік тому, усього мого терпіння вистачало максимум на пару днів. Мати повчала мене всьому: коли жити, як жити й навіщо жити. Мінімум свободи, максимум випалювання моїх і так напівживих нервових клітин.

      Саме це мене стримувало від останнього ривка перед новою роботою. Олівер знайшов місце у фармкомпанії в парі: торговий представник та водій. Я, на відміну від нього, не провізор за освітою, тому зайняв більш легке місце. Водійське посвідчення, отримане в армії, стало у пригоді.

      Поки він відпрацьовував два тижні перед звільненням, я вагався. Або просто шукав привід нікуди не їхати.

      Цей привід знайшов мене сам, саме перед дверима автобуса. Розпорядження на підпис з нової роботи прилетіло на мою електронну пошту, яку я ігнорував з моменту звільнення.

      Зимовий холод на автовокзалі прокрадався під пальто, але обомлів я не від цього.

      Майже сотня тисяч непрочитаних листів на емейл, що я використовував тільки для відправки резюме й держпослуг.

      — Що за… — гортаючи вниз, я одразу впізнав знайому назву компанії.

      «Ви прийняті», «Ваше резюме розглянуто і схвалено» й інші стандартні набори заголовків для нових працівників. З кожним листом сенс і букви губилися, замінюючись то цифрами, то рандомними розділовими знаками. Що в середині, я дізнатися не міг, бо від кількості вікно крашилось, залишаючи мій інтерес незадоволеним.

      — Слухайте, я цю пошту тримав років сім. Зараз там важливі документи, а вона лежить мертвою через спам.

      — Я розумію вас. Вам треба залишити заявку про видалення вашої пошти зі списку розсилки, — на тій стороні телефону відповів мені працівник.

      — Саме це я написав вам на пошту!

      — Це можна зробити тільки фізично.

      — Просто, бляха, чудово. Ну, дякую.

      Відповів я саркастично, але був трохи радий. На відміну від матері.

      — Ти ж обіцяв… — вперше за довгий час я слухав, як вона плаче.

      Весь цей рік я безвилазно сидів у столиці, пообіцявши, що до Різдва обов'язково приїду заздалегідь. Бо купити білети під свято було вже неможливо.

      — Знаю, знаю. Пробач, просто робота. Ти ж знаєш, що якщо до свят не підпишу, мене ніхто не прийме, і я не отримаю плату за вихідні. А філіалу в них тут немає.

      Мені було соромно. Насправді я брехав. Не було проблеми отримати посаду пізніше, а ще не було проблеми сказати, що я не хочу їхати. Що мені складно бути не з нею поряд. Що складно навіть слухати.

      Тому, коли вона просто кинула слухавку, я видихнув. Саме це я не можу досі змінити.

      Чому вона сама не приїхала ні разу? Мати Олівера тягала йому смаколики кожного місяця з іншої країни, а моя навіть на мій день народження ніколи не приходила додому. Ні разу.

      Все ж, ображаюсь.

▾

      Знайома індустріальна велич стояла перед очима. Вперше я бачив її таку сплячу й крижану, наче мертве тіло в морзі.

      Хоронити родичів мені вже доводилося, і зараз, чомусь, я відчував те ж саме. 

      Не ранок, а суцільна, курва, катастрофа.

▾

      Від холоду кінчики пальців припинили відчуватися навіть у карманах. Головний вхід не працював, а темрява всередині додавала нерозуміння.

      Я знову набрав лінію компанії, але цього разу не отримав відповіді. На картах писалося «Відчинено», тому, прилипнувши долонями й носом до скла, я роздивився фойє. Ні адміністратора, ні охорони. Колишні колеги казали про проблеми зі світлом, але так, щоб закриватися з самого ранку?

      Це не було терміново, але терпіння все ще не моя сильна сторона.

      Швидко зробивши півкола навколо будівлі, я опинився біля запасних виходів. Саме тут я колись отримував поставки у відділі логістики. Кодів доступу охорони в мене не було, зате в голові був розклад відвантажень. Без п’ятнадцяти десять, скоро буде машина. 

      Ага, два рази. За півгодини я замерз так, що нос почав відвалюватися, як у самі́-знаєте-кого, тому перед тим, як піти, я все ж вирішив штовхнути двері для персоналу. І, на диво, вони зі скрипом відкрилися.

      Знайомі коридори у темряві не повинні були бути проблемою. Допоки я не зрозумів, що вони незвично довгі та широкі. Ніяких більше квітів, картин, а інколи навіть і цілих кімнат. Почекайте, кімнат? 

      Ще раз пройшовши від фойє коридорами вглиб, я не знайшов дверей до роздягальні. Чи не помітив? Двері до вбиралень, кімнати для персоналу, навіть невеличкий офіс, де мене наймали, наче ніколи не існували. Може, я заблукав? Не той поворот?