РрПо.івеНь Вер.:сНи.?пу

      Таке вже зі мною траплялося. Майже чотири роки тому, коли після університету я раптом залишився посеред вулиці. Як виявилося, диплом нічого мені не дав: без досвіду я не був потрібен ніде, окрім забігайлівок під домом, хоча й там з питанням. А моє хобі — вирішення соціальних проблем через відсторонення — додало величезну жменю бажання вийти у вікно. Зрада, самотність і відчай.

      Рішення знайшло мене саме, коли під шум якогось фестивалю я піймав очима постер типового фільму про військових. Чотирнадцять тижнів рекрутського навчання, ще вісімнадцять — фахового для піхотинців і цілий рік служби у внутрішній армії країни.

      Точний розпорядок, постійна зайнятість, фізична активність та відсутність потреби в прийнятті вагомих рішень. Це здавалось майже ідеальним до моменту, поки мій товариш по службі, забувши перевірити зброю після навчань, жартома не вистрілив собі в лице. 

      Свист кулі та криваве місиво. Я був упевнений, що бачив людський мозок у себе на руках. Він вижив, хоч і отримав інвалідність.

      Після цього інциденту мені поставили нервове потрясіння і відправили додому. Саме там я й дізнався, що мати пішла з роботи через хворобу і, ледве вставаючи з ліжка, виживала майже без грошей цілий рік. Борги й занедбане здоров’я зробили її старішою ще на років десять.

      Якби я хоч раз узяв слухавку...

      Дострокове звільнення по сімейних обставинах та догляд. Грошей після контракту вистачило на базове лікування, і коли вона знову піднялася на ноги, я почав шукати нормальну роботу.

      Ось я тут. Знову посеред вулиці.

▾

      Нову картку доступу я не взяв.

      Колись колишня сказала мені, що від справжнього чоловіка в мене тільки назва, бо вирішувати важкі питання для мене було не під силу. Але не зараз. Все ж, нарешті я хоч трохи виріс.

      Пів ночі з пляшкою допомогли мені зібратися докупи й, нарешті, зважитися цього разу бути іншим.

      Наступного дня два пальці протягнули вперед по стійці рецепції лист із заявою на звільнення. Це було першим пунктом мого плану повернення до нормального життя.

      Вже знаючи, що мене чекає два тижні відпрацювання, я отримав картку доступу В і зайшов у ліфт.

      Котрий не поїхав. Це вже траплялося на перших рівнях, коли я забував викласти якусь електроніку з кишень. Але цього разу попередження не було.

      Потупивши хвилину, я почав пробувати різні варіанти. Виходив і заходив, викладав на підлогу все з кишень і незадоволено буркотів. Хлопець із рецепції ніяк не зміг допомогти, бо інших працівників пан ліфт люб’язно відвозив без проблем. Тільки не мене.

      — Та ну, годі тобі, ти шо, образився? — вже з відчаєм почав жалітися я неслухняній машині.

      Мої спроби домовитися перервав адміністратор.

      Коли переді мною з'явився свіже роздрукований підписаний наказ про схвалення мого звільнення без відпрацювання, я спершу не повірив. Вдома, гортаючи на п'яну голову копії посадових паперів, я точно бачив це в пунктах обов'язків. Але якщо щось саме йде тобі в руки, чому б не брати?

      Швидко підписавши згоду з наказом, я отримав доручення здати костюм і картку, а після цього забрати особисті речі, залишені в офісі. Щоб здійснити перше, мені навіть довелося збігати в найближчий магазин за рандомним одягом, щоб переодягнутися. Все ж, коли все складалось добре, дрібні запари не були проблемою. 

      «Буду сумувати», — подумав я, прощаючись з уже улюбленим костюмом. Адміністратор кинув його під стійку, у ту саму коробку, які я тягав на рівні С. А я написав такий самий звіт про здачу одягу, схожий на ті, які переписував на рівні Е. Навіть усміхнувся, описуючи все правильно з першого разу — хай комусь пощастить.

      Довго чекати не довелося: вже за пів години охорона винесла мені коробку з моєю чашкою, навушниками, зарядкою та парою блокнотів — усе, що я приніс із дому.

      Залишилося тільки вийти. Вийти з будівлі і залишити всі ці проблеми тут, а не всередині себе. Я завжди легко втікав, але цього разу чомусь зупинився.

      Поставивши коробку на один зі стільців у фойє, я все ж трохи відтягнув час, зазирнувши до вбиральні. Я, наче, не жалкую?

      Що мене зараз зупиняє? Звичне місце? Стабільність? Якби я не копався в документах і не думав зайве, чи було б мені тут так само погано? Люди ж якось працюють.

      Холодна вода на руках не допомогла, і, видихнувши, я опустив під струмінь води голову.

      — Це не душова, наче.

      Від неочікуваного голосу я смикнув головою і вдарився об край крана.

      — Бляха! — потер я голову й повернувся на звук. — Знову ти! Тебе ж тут не було тільки-но.

      Вже знайомий мені прибиральник показав на калюжі води, що залишилися після моїх роздумів, і я трохи відступив. Сіра від бруду швабра збирала воду з білого кафелю.

▾

      — Знаєш, я так і не зрозумів, чи можна вам розмовляти на цих рівнях.

      — Не можна, — спокійно відповів хлопець, прибираючи.

      — Та ти ж зараз це робиш. Що, у вас штрафи менші за зарплатню на рівні А, га?

      — У нас немає штрафів.

      Він виглядав мого віку, тому зав'язати розмову було нескладно.

      — О, зручно. Значить, і порушувати можна.

      — Та ні, не можна.

      — Тоді ти порушуєш, — вказав я одразу.

      Хлопець подивився на мене, закінчивши з прибиранням, і підняв брову:

      — Так, я це знаю, — знизав він плечима.

      Я не міг не посміхнутися:

      — Є правила, які не можна порушувати, але якщо ти їх порушиш — тебе навіть не покарають. Трохи абсурд.

      — Це називається свобода вибору.

      — Правила і свобода вибору йдуть трохи різними дорогами, не думаєш? — я видав смішок. — Навіщо правила, якщо їх можна не дотримуватися?