Рівень доступу: C

      — Так, так, привіт, ліфт, — відповів я на дзвін відчинених дверей. — Як справи? Мене от підвищили. Вези давай, поки я знов не почав дахом їхати від нервів.

      З того рівня я вже приблизно знав, що мене чекало, але все одно не міг стримати хвилювання. Складно було не думати про нові можливі правила або незвичні умови праці. Тим паче, не отримавши жодних розпоряджень чи інструкцій. Знову.

      На десять, а може, й п'ятнадцять поверхів вище звичайного, судячи з часу підйому. Я витер мокрі долоні об штани, приховуючи єдиний, на цей раз, доказ своїх нервів і зробив крок із ліфта.

      Білі стіни, сірий килим під ногами, кілька вазонів із зеленими рослинами і безліч дверей по обидві сторони коридорів. Хоч би підписали, чи що. Як знайти куди мені треба? Та й куди мені треба?

      Все здавалось однаковим, в яку сторону я б не повернув. Змінювалися тільки люди, що зрідка шастали між офісами. Цим я і скористався, з цікавістю заглядаючи в прочинені двері.

      — Бляха, та не може бути...

      Особисті чашки, блокноти, ручки і навіть якісь постери на стінах — все це контрастувало з тим, що я звик бачити у ідеально стерильних офісах тих рівнів.

      Але головним було не це, чим я і поспішив поділитися з другом у цей же день.

      — Що?! — здивувався Олівер, мішаючи щось на пательні.

      — Телефони і планшети! А ще дівчина з мого офісу притягла чотири пакети кави. Доброї такої.

      Запах у квартирі стояв такий, що хотілося почати гризти стіл від голоду.

      — Знаєш, я вже починаю заздрити. Рік роботи, та нічого, а ти вже два підвищення отримав.

      — Да чортівня якась, я наче нічого і не роблю. Тільки до одного звик, вже тягнуть до іншого.

      Попри те, що підвищення постійно кидали мене в нове середовище, я почав звикати. У компанії мені ставало все спокійніше, а нові місця не вимагали близьких знайомств. Та й Олівера мені було цілком достатньо.

      — Може, у тебе цей... як його, — запнувся він, висипаючи мою порцію в тарілку: — зірки в Марсі, чи у домі... Короче, кар'єрний ріст хороший.

       — Шо? — я підсунув до себе тарілку. — Спочатку куріння, потім кулінарні курси, а тепер що? Почнеш мені на Таро гадати?

      — Це астрологія, а не Таро, — кинув він біля мене вилку. — Їж, їж. Зелена паелья.

      — Вона ж не зелена...

      — А я і не кухар!

▾

      Відділ внутрішньої логістики, в який мене і посадили, здавався найхаотичнішим з усіх на поверсі. Під вечір боліло все: спина, руки, ноги.

      — Ти великий наче, будеш тягати коробки. Зранку поставки до ліфту, потім в офіс, після сортування — у відділи, або назад у ліфт. Той знає куди везти.

      Так з писанини я перейшов до рівню вантажника. Теж непогано, але очікував іншого. Мої колеги, «поменше» розміром, обробляли звіти для відділу закупівель. Фінансовики спонсорували, а я та мої більш витривалі брати по нещастю тягали все це в руках або на візках. І це рівень вище, ніж редагування звітів?

      Це я і вирішив обговорити з черговим колегою, відходячи від сортування по коробкам костюмів, таких самих як на мені, по розмірам:

      — Бляха, легше на ешках вигадувати звіти, чим оце, — змахнув я рукою, вказуючи на товарний завал.

      — Це ти про що?

      — Ну, ті хто звіти вам складає, їм легше, а це на два рівні нижче. Або Д, що ці звіти корегує, там буквально нічого не робиш.

      Хлопець підняв брови, загрузившись на трохи, що одразу дало мені зрозуміти помилку. Я встав, відтрусивши коліна, і швидко змінив тему:

      — Добре, пішли, треба закінчити.

      Після цього я більше таких тем не піднімав, хоча цікавість не полишала: чи то я співрозмовника не того вибрав, чи сказнув щось зайве.

      Відповідь я отримав уже наступного дня від головного у відділі.

      — Слухай, я не знаю звідки ти прийшов, але цифра штрафу в угоді про нерозголошення повинна була тобі натякнути, що люди просто хочуть працювати. Без оцих розповідей, добре?

      Цікаво. Угода про нерозголошення, яку я ніколи не підписував. Це змусило мене задуматися, що, крім стандартних документів при прийнятті на роботу, я нічого не бачив.

      — Доброго ранку, можна отримати копії всіх документів, пов'язаних з моєю посадою?

      Дівчина на ресепшені кивнула і вже к вечору я отримав... нормальну таку по вазі запечатану картонну коробку.

      Програвши своїй надмірній цікавості, я знешкодив цю бюрократичну бомбу на найближчій лавці, прямо на вулиці.

      «Угода про нерозголошення інформації», »Угода про захист даних», «Політика безпеки компанії», «Угода про роботу з конфіденційною інформацією» та ще-ще і ще.

      — Якого...

      Я перекидав документи туди-сюди, оглядаючи кожну сторінку, де був мій підпис.

      Мій підпис, який я ніколи тут не ставив.

      Тонкий і переривчастий на важливих паперах, як я роблю, коли хвилююся. Більш широкий, закручений і наче поспіхом написаний на другорядних. Навіть натиск на свіжих документах збігався з моїм впевненим самопочуттям останнім часом. Вони всі мої.

      Очі в паніці бігали від одного рядка до іншого. В мене поїхав дах, та я просто забув це? Чи може в запарі підписав не те? Правила, обов'язки, рекомендації та штрафи як мій дохід за рік. Тепер стало зрозуміло, звідки така висока зарплатня.

      На вулиці вже потемнішало, а поодинокі ліхтарі не допомагали справі.

      — Форма підтвердження інформації... — бурмотів я вже в трансі, вичитуючи останні документи.

      Мій шок і розгубленість вщипнула неправильна дата народження в особистій інформації. Я видав нервовий смішок. Що за двадцять п'яте грудня? І як я міг це підписати? Не можу ж я помилитися в такій даті?

      Здавшись, я закинув документи в коробку і, підхопивши її рукою, пішов додому. Вихор думок з'їдав мене з кожним кроком, тому я листав список контактів, шукаючи когось для розвантаження голови. Оліверу та знайомим з компанії дзвонити не дозволила наростаюча параноя, а зі старими знайомими я втратив контакт ще кілька років тому.