Рівень доступу: D

      Нервово трясучи ногою, я підпер бокову стінку ліфта плечем.

      Майже всі мої звіти повертались для виправлень та доробки. Вже не кажучи про те, що ганяв я за кавою по десять разів на день з Олівером. Яке, в біса, підвищення?

      Картка звично прокручувалася в пальцях, відволікаючи від наростаючого тиску в грудях. Тепер я буду секретарем? Що ж роблять секретарі? Чи буде інструктаж? Правила? Новий розклад?

      Чим більше я думав, тим частіше починав дихати. Ще цього не вистачало.

      Короткий дзвінок одразу вирвав мене з думок. Двері відкрилися, і я... трохи прийшов до тями.

      Офіс майже не відрізнявся від того, до якого я звик. Тільки білі гіпсокартонні стіни відділяли кожне робоче місце від зайвих очей. В іншому ж, ті самі столи, ті самі білі чашки, і ті самі дряхлі компи.

      Знайти своє місце було нескладно, бо воно було єдине вільне. Колеги віталися неохоче, але мене цікавило не це.

      Як тільки екран загорівся, стало очевидно, що тепер я саме той, хто відправляє неготові звіти назад на доопрацювання. Дивно. Я ж сам писав їх погано.

      Погляд зачепився за документ у нижньому ящику столу.

      «Перевірка, сортування, відправка, звіт». Обсяг робіт став зрозумілим. Серед паперів я знайшов правила сортування й написання кінцевого, єдиного за день, звіту. Нарешті, ніякої постійної писанини.

▾

      Дев'ять відділів для сортування та купа папок, підписаних єшками. Звіти про затрати — у фінансовий, з зіпсованими речами — у закупівлю, баги в програмах — IT-відділ.

      Маркетинг, продажі, кадри, внутрішня логістика. Найпустішою коробкою завжди була юридична, а найцікавішою — зв'язок із громадськістю, або, якщо простіше, відгуки. За кілька днів я запам'ятав їх усі.

      Вчорашні паперові звіти єшок сортувалися вручну, а ось перевірки протягом дня йшли електронно.

      Спочатку я читав усе це серйозно, наче воно мало якийсь сенс: помилки в пунктуації, орфографії або змісті. Але потім, коли отримав план робіт, у якому було зазначено мінімальну кількість повернень, я почав докопуватись до будь чого. Написав не час, а частину доби? На виправлення. У фінансовому звіті забув дописати, чи йшов того дня дощ? Повернення. Використав слова, які мені не подобаються? Пиши ще раз.

      Звучить дико? Я знаю. Але за невиконання плану я отримував грошовий штраф, як і за покидання офісу до обіду або після. Та й за каву теж. Три чашки у день — вже четверта коштувала мені догани на пошту.

      На диво, змиритися з цим було не так складно, як із тишею в офісі. Шелест паперу, поодинокі клацання клавіш і гуркіт принтерів наприкінці робочого дня. Секретарі майже не розмовляли між собою, та й я не знайшов співрозмовника на ті жалюгідні хвилини відпочинку.

▾

      — Бо це до чорта нудно!

      Мій пʼяний лоб приземлився просто на стіл під гучний смішок Олівера.

      — Смертельно нудно — менше працювати, менше строчити фігню і більше заробляти? Так, дуже смішно.

      — Це так здається, — піднявся я, скиглячи. — Сидиш там 8 годин на день, майже нічорта не робиш, ще й навушники не принесеш.

      — Ще щось? — перервала мене офіціантка.

      — Ні, дякую. Порахуйте нас.

      Коли я розповів про підвищення, Олівер спершу не повірив. Але картка в руках та мої нитливі барвисті описи змусили його засипати мене питаннями, на які я й сам не знав відповідей.

      — Хочеш сказати, хтось стежить скільки ти п'єш кави? Через що? Через камери? — закурив друг цигарку, чекаючи на таксі.

      — Якби я знав.

      Погода видалася напрочуд жахливою та мокрою, тому я ще сильніше закутався в піджак, а руки засунув у кишені, де й зустрів несподіваного гостя — маленький клаптик паперу на банківській картці, яку я не дивлячись забрав у офіціантки.
Номер телефону та жіноче ім'я. Давно я такого не отримував.

      — Вона наче гарненька, — прокоментував Олівер.

      — Ага, — скомкав та викинув я папір у найближчий смітник, одразу змінивши тему. — Давно ти палити почав?

      — Та я кинув як два роки, але Аліса знов на нову роботу пішла. Сидить по 10 годин у клініці, а щовечора — скандал. То котів не погодував, то вечерю не приготував. Ото якби ти не викидав, — кивнув він на смітник, у якому спочивали мої можливі відносини: — теж би знав, що таке сімейне життя.

      Сімейне життя? Я не дуже з ним знайомий. Батько пішов ще до мого народження, а мати провела все моє дитинство на двох роботах, витягуючи проблемного та хворобливого сина. Ну, як хворобливого... то мене п'яний водій збив, зламавши мені ногу, то я впав з даху, отримавши тріщину в хребці. А мої мізинці, після безлічі переломів, і досі погано згинаються. Над чим посміювались ще в армії, бо пістолет я тримав, як чашку чаю на прийомі у королеви, з витягнутим мізинцем.

      Помахавши Оліверу у вікно таксі на прощання, я пішов додому під гуркіт дощу.

      Не те щоб я ображався на матір, але домашнього тепла від неї не отримав. Як і розуміння, що таке справжній «дім», куди хочеться повертатися. Та й, якщо бути чесним, її дзвінки іноді здаються справжньою каторгою — такі ми далекі один від одного.

      Впавши на ліжко, я навіть забув роздягнутись. Все ж таки, треба менше пити.

▾

      Кавомашина зрадницьки мовчала, а моя біла чашка залишалася порожньою. Мало того, що я не виспався, ще й голова гуділа так, ніби я стояв не в тиші офісу, а під крилом злітаючого літака. Єдине, що тішило, це мій костюм, який за ніч навіть не пом'явся. Ця його суперсила мені сподобалась ще з першого прання. Хоч і прибило його в пралці, зім'явши в усі боки, на мені він завжди виглядав, як щойно з хімчистки. Дивина та й годі.

      Поки я тупив перед кавомашиною, приходячи до тями, рука в жовтій гумовій рукавичці натиснула одразу одну кнопку, а потім і іншу. Піддатливий писк. Чорна кава почала наповнювати мою чашку.