Рівень доступу: Е

      Звіт: «Кількість викрадених чайних ложок за місяць». Звіт: «Виправлення помилок у звіті: «Кількість викрадених чайних ложок за місяць». Звіт: «Виправлення помилок у звіті: «Виправлення помилок у звіті: «Кількість викрадених чайних ложок за місяць»».

      Мозок почав плавитись навіть швидше, ніж я розраховував.

      — Ну і дурня... Я б на твоєму місці зберіг це, бо таке переписувати собі дорожче, — почувся веселий голос за спиною.

      — Шо?

      Олівер Вінсон. Невисокий хлопець з дивною кучерявою зачіскою та не менш дивними татуюваннями кольорових котячих мордочок на пальцях. Мій колега і мій, у недалекому майбутньому, гарний друг.

      — Та контр-с жми, у нас тут то прога падає, то світло тухне. І зміни «порахував» на «перевірив», бо будеш переписувати ще раз.

      — Та бляха..., — завив я.

      Так ми і познайомились. Пили разом каву, пацючили про інших працівників та перечитували звіти один одного, щоб врятуватися від зайвої писанини.

      Він мене і познайомив зі святинею святих цієї контори. Величезний двоповерховий кафетерій зі смачною, а головне, безкоштовною їжею. Потрапити туди можна тільки виконавши всі термінові завдання або у обід, бо інший час пан ліфт сприймає як план втечі та відправляє у вестибюль. Цілий квест, коротше, про який я не здогадувався і тягав з собою сендвічі кожного дня. Хто ж знав...

      Та ніхто. Сам Олівер про це дізнався від інших колег, а вони, напевно, так само. Як я зрозумів з часом, ми, "Єшки", мало що знаємо про те, де ми є.

      — Що? Які ще «Є-шки»? — спитав я, коли вперше почув це.

      — Ти гониш? В тебе ж на бейджі написано «Є».

      — О, реально, а я думав це просто назва компанії, — відчув я себе трохи тупуватим.

      Олівер ткнув пальцем на прибиральника, що змахував зі столу залишки чогось обіду:

      — Бачиш, в нього "А".

      — То це рівень доступу... — задумався я.

      — Ага, напевно, бо я крім "єшок" та "ашок" за рік роботи тут нікого більше не бачив.

      Це було цікаво. Розподіл рівнів дозволяє тримати достатню секретність між різними класами працівників, а повна відсутність взаємодії, крім, скоріш за все, документальної, запобігає витоку інформації. До цього я звик ще в армії. Хоча почекайте, кому цікава інформація про закупівлю чорнила для ручок або прорахування витрат кур'єра на заправці? Що ж за документи були вище по рангу?

      — Трохи образливо, що у прибиральника "А", а в мене, як у помічника секретаря, "Є", — закотив він очі.

      — Хочеш підлогу мити?

      — Від кровавих плям десь на рівні "Б", чи може від листів з планом захоплення Англії на рівні "А"?

      Жарти про те, що ми працюємо десь у шпигунській організації або у таємному проєкті уряду проскакували майже завжди. Спочатку тільки на роботі, а потім і за межами, коли з Олівером почали бачитися і спілкуватися більш дружньо. Навіть з його дівчиною познайомився, а також з чотирма «дітьми». Це вони так своїх котів кличуть. Не люблю котів.

▾

      За три місяці я сам не помітив, як став справжнім офісним планктоном. Ранній підйом, офісний стілець, звіти, кава, зустрічі з колегами в барах по вихідних та, напевно, спокійне життя. Грошей стало вистачати на нормальну квартиру, ближче до роботи, а у щоденному меню з'явилась здорова і якісна їжа. Я навіть звик до костюму, та тепер не витрачав час на переодягання на роботі. Просто виходив з дому як якийсь піжон з чорним галстуком та розумним видом. І, до речі, труси реально підходили краще, ніж будь-які, які я купував у своєму житті.

      — Так, мамо. Ні, я не... та ні! Я не продаю наркотики! — притискав я до вуха телефон плечем, коли вирулював своє тіло між людьми по дорозі в компанію.

      Спочатку вона хвилювалася, що я не вступлю до університету, потім — що мене виключать. А як тільки сказав, що йду служити, зовсім підсіла на заспокійливе. І тепер, коли в мене нарешті з'явилися гроші та я зміг оплачувати і її рахунки, вона прийняла мене за якогось мафіозі. Треба їй запропонувати поменше дивитися серіали по телевізору. Хоча, якщо б я був главою мафії, мені не треба було б вставати о шостій ранку, та й стріляти я добре вмію. Усюди свої плюси.

      — Як голова після вчорашнього? — поставив чашку з чаєм на мій стіл Олівер.

      — Нормально, а ось тебе я здивований бачити. Ми з Алісою ледве дотягли тебе додому.

      — Та не так багато я випив.

      — Пиво, коктейлі, текіла, потім... — почав я жартома перераховувати.

      — І що? Не кожного дня одружуєшся! — заявив він гордо.

      І він був правий. Мені із стосунками не так пощастило. Єдине і перше кохання мені зрадило ще під час студентського життя, а наступні роки я витратив на пошук себе і прийняття особистих недоліків.

      Пальці опустилися на клавіатуру. За цей час я звик до стандартного написання текстів, дивних приводів для звітів і, як і сказав Олівер, постійного збереження файлів. Хоча за три місяці ні разу не зіткнувся з перепадами світла або багами програм. В моїх руках навіть шкодники принтери видавали листи суворо по регламенту. Тому народ інколи кликав мене на друк великих файлів як такий «внутрішньофісний талісман удачі».

      Далі всі готові листи зшивалися, пакувалися в підписані сірі папки, папки у офісні коробки, а коробки у ліфт. Куди останній віз їх — не зрозуміло, але ми всі єдиноголосно вирішили, що ця дурня годиться тільки для спалювання.

▾

Кожного вечора, падаючи на подушку, я думав, що мені, взагалі-то, це подобається. Не сама робота, скоріше розплановане життя, що давало почуття стабільності. Люди завжди однакові, плани завжди очікувані, одяг завжди зручний і, найголовніше, я завжди один і той же. Фізично і морально. Я вже і не пам'ятав, коли в останній раз мені було так комфортно в своїй ж голові.