0

      Співбесіда закінчилася навіть не почавшись нормально. Величезний список вимог висів на сайті як відлякуючий оберіг від таких, як я. Але кого зупиняють труднощі, коли в тебе немає грошей, а з їжі в холодильнику тільки запліснявілий сир, що так і не став елітним? Ось і мене це не зупинило, як і рівно вісімдесят шість разів до цього. «Ви нам не підходите», «У вас немає досвіду», «25 років? Я не впевнений, що ви щось знаєте у цій справі». Колись головна гордість матері — мій диплом з енергетики, кожного разу розривався на шматки о реальність пошуку заробітку.

      — Ні, я не маю досвіду, — сказав я одразу, знаючи, що це кінцева цього дня.

      Дівчина навпроти опустила свої очі в документи перед нею, перевіряючи моє майже пусте резюме.

      Тиша бісила мене більше, ніж відмова. Що вона там вичитує? Я розім'яв затерплі плечі та сів більш розслаблено. «Ми вам передзвонимо», одразу пролетіло в моїй голові. О, ні-ні, «Дуже гарне резюме, але ми шукаємо когось з досвідом... Не хочете бути прибиральником?». Дістало, я звів брови, навіть думаючи про це.

      — Добре. Завтра ви можете приступити до роботи.

      — Пробачте?

      — Ваш пропуск буде готовий завтра зранку, ви зможете забрати його на ресепшені, — холодно відповіла вона.

      Я подивився на своє пусте резюме, потім на неї, наче ставлячи питання: «Якого біса?». Але мене випровадили з будівлі так само швидко, як і прийняли в ній працювати.

▾

      Хмарочос над головою здавався безкінечним. Ранкове сонце ховалося десь за ним, тому я стояв у тіні цієї індустріальної величі. Або хвастощів. Мені завжди було цікаво, чому це так престижно — працювати в великій скляній будівлі поміж таких самих скляних будівель у центрі міста.

      Поряд з карткою доступу хлопець на ресепшені дав мені пакет з формою і відправив у двері для персоналу, де я й знайшов роздягальню. Ну я і роздягся. Біла сорочка, чорні класичні штани та піджак. Це я типу «Люди в чорному»? Чорні туфлі, а ще краватка, яка на диво зав'язалася з першого разу у мене в пальцях. Найцікавіше, що я знайшов у пакеті, це білизна та шкарпетки. Тільки дикі педанти одягають всіх співробітників в однакову білизну. І куди я потрапив?

      Чорний костюм ліг на тіло ідеально, наче він був пошитий для мене, а я наче створений для нього. Навіть туфлі, що, як і всі заводські, повинні були тиснути на широкій стопі, не відчувалися. Я бачив ці речі вперше, але чи не бачили вони мене до цього? «Цікаво, чи білизна настільки ж ідеально прилягає до тіла, як штани...», одразу ж метнув головою і викинув ці думки. Звідки у них мої мірки і чи могли вони пошити цілий костюм за ніч? Як дивно.

▾

      Перша проблема, з якою я зіткнувся на новому місці роботи, — це ліфт. В ньому немає кнопок, немає вирізів для них, та навіть немає позначок, куди він їде. Коли я встав у середину — він просто поїхав і, очікувано, привіз мене туди, куди треба. Куди йому треба. Бо я чорта його знав у перші дні, де я.

      Це стало другою проблемою мого звиклого до контролю навколишнього простору мозку. Я не знав, де я був. Я навіть не був впевнений, що ліфт привозив мене кожного дня до того ж місця, бо інколи він їхав пару секунд, а інколи тримав мене у своєму залізному рабстві декілька хвилин. До того ж, повна заборона на пронесення будь-яких власних речей навіть не давала можливості «помітити» своє місце, а прибиральники складали все на свої місця кожного ранку перед початком робочого часу.

      Однакові офіси, однакові костюми на усіх працівниках і однаково жахлива кава на кожному поверсі. Так мені здавалося спочатку. І я не про каву, вона досі жахлива.

      Третім здивуванням стали люди, мої, напевно, колеги. Чи хто вони всі? Кожного дня я бачив різних людей і все вони щось робили. Офіс завжди виглядав завантаженим: хтось бігав по справах, тягаючи папки з якимись документами, хтось активно стукав по клавіатурі доісторичних, на вигляд, комп'ютерів, а хтось, як саме і я, просто не грузив, що він тут робить.

      Ну ось якраз останнє і найважливіше здивування — це сам концепт мого нового місця роботи. На сайті було вказано просто: «Помічник секретаря». І як я дізнався від інших, кожен навколо був таким ж самим «помічником секретаря». А це, без жартів, штат людей, яких я сам порахував по різним обличчям: більше трьох сотень.

      Де був сам секретар, помічниками якого ми були? Цього я тоді не знав, та й питання відпали одразу ж, як тільки у перший ж ранок мені видали грошовий аванс.

▾

      Два роки в армії навчили мене робити будь-які вказівки без опору у вигляді здорового глузду. З цього я і почав.