останній день

Якби завтра Земля взірвалась, я би мовчала. Не говорила би слова прощання, не клялася у любові, не відкривала таємниці, які вже не матимуть сенсу, не відкривала свої справжні почуття людям, оскільки всі вони вже будуть беззмістовні. Я би не хотіла провести останній день існування Землі, як останній день свого життя. Я би мовчала. Робила те саме, що й завжди. Ховала свої емоції від інших, приховувала, що мені дискомфортно у голосних компаніях, намагалася впевнити людей, що зі мною все нормально, зберігала чужі таємниці, які мені відкривали влітку на старому дивані, не зізнавалася б у коханні до людей, знаючи, що мені ніколи не отримати взаємності, зберігала би спокій у своїй голові попри ураган у грудях.

Якби хтось пустив чутки, що Земля завтра взірветься, я безнадійно сподівалася б на це. Оскільки втома у животі лежить тягарем. Не хочеться ні їсти, не пити, оскільки цей тягар не призначений для людської травної системи, а крім нього у животі нічого не вміщається. Я сподівалася б, що думки закінчать своє існування у мені і стануть частиною роздробленого Всесвіту. І вже не будуть моєю проблемою. Не давитимуть на вуха та очі, не перекриватимуть повітря та не стискуватимуть горло. Вони би розчинилися в атомах Всесвіту, в атомах згорівших людей, тварин, рослин; зʼєдналися б з усіма і нарешті стали би незначними, краплею у величезному водному просторі. Однак до вибуху вони досі у моїй голові і складають бісовий океан.

Якби до знищення Землі дійсно існував би відлік, я не хотіла би його бачити. Моє серце у полоні страху, що йде з моєї голови, і мені достатньо цього, щоб захлинутися ним. Склянка не наполовину повна. Вона пуста, розбита, і вода розтікається по всьому столу. Я викинула б всі годинники з дому, щоб не слухати цокіт, вимкнула б телефон, щоб не бачити екран з годинами. І цього було би достатньо, щоб очікувати чортовий вибух, але все рівно не бути готовою до нього, коли він станеться. Можливо, без відліку перед очима очікування катастрофи стануть трішки меншими, і я не буду так розчарована, коли не побачу другий Великий Вибух.

Якби завтра Земля взірвалась, я би жила звичайне життя. Зі своїми думками-хвилями, з своїм тягарем у шлунку, зі своїм мовчанням, що не має сенсу до вибуху, під час нього та після. Я би зустріла вибух звичайно. За робочим столом, тримаючи чашку чаю та відволікаючись на черговий пригодницький фільм. Ігнорувала би повідомлення, на які боюся відповісти відразу, гортала би стрічку в інстаграмі, дивилася б на сплячого кота.

Якби хтось мені сказав, що завтра останній день Землі, я би не зробила нічого. Не зробила би зайвого дзвінка для прощання, не провела би вечір з друзями, не зібрала би сімʼю за столом, не писала би повідомлення, не виливала би свої думки у текст. Все було би як завжди: робочий день з робочими переписками, фільм на фоні та кіт у кімнаті, чашка кави або чаю поруч, купа зошитів на столі та тонна протермінованих дедлайнів. Не було би жалю, оскільки він був би беззмістовний, не було би страху, оскільки після смерті мене не чекатиме ніхто, не було би горя, тому що оплакувати довелося б близько восьми мільярдів людей.

Завтра останній день Землі.

Він не особливий. Світанок не сяятиме золотом, як останній раз, тому що він не знає, що він останній. Дерева так само шелестітимуть зівʼялим листям, що опадатиме додолу, тому що їм ніхто не сказав створити найяскравіший останній день на Землі. Пташки все так само літатимуть навколо будинків, голуби скупчуватимуться у пошуках їжі, ворони дивитимуться у вікна, ткачі плестимуть гнізда. Тварини у зоопарках так само втомлюватимуться від людей. Температура зранку змінюватиметься з холодної на теплу, а ввечері падатиме нижче нуля. На вікнах вночі мороз вимальовуватиме сніжинки. І все житиме та існуватиме звичайно, не знаючи, що це останній день, тож чому не маю звичайно жити я.

Цей день не особливий.

Він звичайний, він повсякденний, він нормальний.

Просто раптово він останній.