Радіо

РАДІО

Андрій Васильович жив сам.

Не те щоб його це особливо турбувало. За шістдесят років він навчився знаходити переваги навіть у речах, які інші називали самотністю.

Ніхто не питав, чому він знову випив.

Ніхто не бурчав через телевізор, що працював до другої ночі.

Ніхто не змушував викинути старий сервант, який займав половину кімнати й пам'ятав часи, коли Андрій Васильович ще ходив до школи.

Сама квартира теж, здавалося, застрягла десь у минулому.

Потемнілі від часу меблі. Вицвілий килим на стіні. Важкі штори. Старий холодильник на кухні, який час від часу починав гудіти так голосно, ніби збирався злетіти.

А на невеликій тумбі біля вікна стояв радіоприймач.

Старий.

Аналоговий.

З великою шкалою частот, пожовклими цифрами та круглою ручкою налаштування.

Колись він належав батькові Андрія Васильовича.

Телевізор давно став сучасним, телефон — сенсорним, а радіо він так і не викинув.

Працює — то навіщо?

Того вечора приймач стояв на столі.

Поряд — наполовину порожня пляшка біленької, гранована склянка, тарілка із салом та кілька шматків чорного хліба.

Грала якась стара пісня.

Андрій Васильович уже добряче випив.

Він відкинувся на спинку стільця, прикрив очі й тихенько мугикав знайому мелодію.

На стіні цокав годинник.

23:47.

Музика обірвалася.

Андрій Васильович розплющив очі.

З динаміка долинув шум.

— От зараза…

Він потягнувся до приймача й покрутив ручку.

Нічого.

Лише шипіння.

Андрій Васильович постукав пальцем по дерев'яному корпусу.

— Давай. Не вмирай хоча б ти.

Стрілка частоти смикнулася.

Він прибрав руку.

Стрілка повільно поповзла вправо.

Зупинилася.

Пішла назад.

Андрій Васильович насупився.

— Оце вже цікаво.

Він нахилився ближче.

Стрілка знову рушила.

Вправо.

Вліво.

Знову вправо.

Наче хтось невидимий перебирав частоти, намагаючись знайти потрібну.

Шипіння змінювалося уривками чужої музики, чиїмись голосами, тріском.

І раптом стрілка завмерла.

Шум став рівним.

А потім крізь нього прорізався голос.

— Р-р-раз…

Андрій Васильович перестав жувати.

— Раз… раз…

Голос був чоловічий.

Далекий.

Слова тонули в перешкодах.

— Мене хтось чує?..

Андрій Васильович повільно поставив шматок хліба на тарілку.

Радіо знову зашипіло.

— Раз-раз… Є хто?.. Прийом.

Кілька секунд Андрій Васильович просто дивився на приймач.

Потім усміхнувся.

— Радіолюбителі, мать вашу.

Він знав, що старі приймачі іноді ловили дивні сигнали. Може, хтось балувався з передавачем. Може, військові. А може, він просто так напився, що завтра буде соромно самому собі про це згадувати.

— Чую я тебе, — сказав він.

Шипіння.

Андрій Васильович хмикнув.

— От і поговорили.

Він уже потягнувся до пляшки.

— Ви мене чуєте?

Рука завмерла.

— Чую.

— Добре…

Голос зник.

— Ей?

Тріск.

— Алло?

Нічого.

— Ну й дурня.

Андрій Васильович покрутив ручку налаштування.

Звичайні станції повернулися.

Музика.

Реклама.

Десь ведучий розповідав про погоду.

Він налив собі ще.

За десять хвилин про дивний голос майже забув.

Наступного ранку голова розколювалася.

Андрій Васильович довго сидів на кухні, пив воду й дивився на радіоприймач.

Нічна історія здавалася дурною.

Навіть трохи смішною.

— Допився, Андрію…

Радіо мовчало.

Він увімкнув його.

Музика заграла одразу.

Покрутив ручку.

Усі станції були там, де й мали бути.

Жодних голосів.

Жодної стрілки, що рухалася сама.

Андрій Васильович вимкнув приймач.

— Білочка двері шукає.

Він посміхнувся власному жарту й пішов на кухню.

До вечора історія майже вилетіла з голови.

Майже.

О двадцять третій він знову сидів за столом.

Пляшка була нова.

Відкрив.

Налив.

Випив.

Потім мимоволі подивився на годинник.

23:39.

Андрій Васильович перевів погляд на радіо.

— Навіть не думай.

23:42.

Він з'їв шматок сала.

23:45.

— От дурень…

23:46.

Андрій Васильович уже не слухав музику.

Він дивився на секундну стрілку годинника.

23:47.

Музика обірвалася.

Усмішка зникла з його обличчя.

Радіо зашипіло.

Стрілка частоти рушила сама.

— Та ну нахрін…

Вправо.

Назад.

Ще раз.

Зупинилася.

— Раз… раз…

Той самий голос.

Андрій Васильович випростався.

— Є хто? Прийом.

— Є.

Тиша.

Потім:

— Ви знову тут.

— А ти думав?

— Я не був упевнений.

— Ти хто такий?

Шипіння.

— Алло?

— Я тут.

— Ім'я в тебе є?

Довга пауза.

— Не знаю.

Андрій Васильович засміявся.

— Хороший початок. А де ти?

— Не знаю.

— Ти багато чого не знаєш.

— Так.

Голос відповів настільки серйозно, що Андрій Васильович перестав усміхатися.

— Що навколо тебе?

Кілька секунд було чути лише перешкоди.

— Темно.

— Ніч?

— Не знаю.

— Вікно є?

— Немає.

— Лампа?

— Немає.

— А звідки ти зі мною говориш?

Мовчання.

— Алло?

— Я вас чую.

— Я питаю: звідки?

— Не знаю.

Андрій Васильович похитав головою.

— Ти або псих, або мене хтось дуже добре розігрує.

Голос нічого не відповів.

— А телефон у тебе є?