~1~

– І як його звали? 

– Його звали Імран. 

– І хто дав йому це ім'я? 

– Я. 

                                             ★★★

Рік тому я був у Португалії. Море, прохолодний вітер, найсмачніша риба в світі, іспанський говір і весна. Все розквітає. Не знаю, що мені вдарило в голову, але я сів прямо вдітий на берег. Я відчував, як він промокав, відчував холод води. Я намагався згадати, що я живий. 

  Люди — створіння комунікабельні, і без компанії ті часто гинуть. Лишається тільки шкіряна оболонка і пустота в очах. Розуміння цього створювало враження, що проживаєш вічно в мутному сні й намагаєшся зробити все, що завгодно, лиш би відчути життя. Біль, страх. Холод снігів, вітрів, вод, печіння пристрасті, гніву, несправедливості. Це життя. Відчувати — це життя. 

  Я заплющив очі й уявив, як хтось стоїть позаду мене. Почувся голос. Він чоловічий, але не важкий. Звичайний. Неначе мій. 

– І не шкода речі мочити? Тобі ж немає де їх висушити. 

– А звідки ти знаєш? 

– Я все знаю. 

– Це важкий тягар, — сміючись гмикнув я. 

– Тобі б за це не знати. І мовчання. Коли я відчув, що починаю мерзнути, то встав і пішов собі гуляти вуличками містечка Портімау, зустрічаючи ніч, яка приходила не поспішаючи, заливаючи все червоною фарбою. 

– Ти хворий? 

– Може бути, — відповів я без сильного ентузіазму в голосі. 

– І як це? 

– Не боляче. 

  Думаю, він був поруч весь час і раніше, а його ім'я я знаю все своє життя. Воно гарне. Колись так назву свого сина. Я ліг ночувати на траві, прямо в парку. Час від часу повз мене проходили люди, але вони не звертали на мене уваги. 

– Дивні вони, — сказав Імран, лежачи поруч. 

– Такі ж, як і ти. 

– Це інше. Ну от, а раптом нам погано, і треба швидку? Якщо ми взагалі мертві? 

– То я ж кліпаю. На небо дивлюсь. 

– Та яка різниця?! Людина лежить на землі, в парку, а їм все одно! Якщо я помру, то вони будуть нести відповідальність, тому що не надати домедичну допомогу людині на вулиці — незаконно! 

– Валятися посеред парку вночі теж незаконно. 

– Неправда, тут пікніки проводять. 

– І алкаші ночують, так що не дивно, що до нас не підходять. 

– Маєш рацію. 

– Як завжди. Наступного ранку, коли я прокинувся, він уже не спав. Звідки він взагалі взявся?