1

Друзі!

Перед вами третя книга серії. Назва першої "Чужий біль", другої - "Візьму твій біль". Нагадую, що читати краще по порядку, адже всі події між собою пов'язані.

Будь ласка, пам'ятайте про зірочки та коментарі. Вам вони нічого не коштують, а автору дають змогу зрозуміти, якими ви бачете книгу та героїв. А коли автор бачить нагороди, Муз шаленіє і біжить писати для вас ще більше та краще! :)

Гарного читання, дуже чекатиму на ваш відгук!

Поки людина відчуває біль – вона жива. Поки людина відчуває чужий біль – вона людина.

(Франсуа Гізо)

1

Тамалія

Їхати пора, а Антер у себе в кімнаті сидить, чорт, ну вийди ж проводити! Якби не складна операція, мабуть, просто тихо пішла б, і усе. А так... раптом не повернуся, хочу, щоб він згадував: я з ним все ж таки попрощалася.

Звично запускаю сканування на «жучки». Ще не вистачало, щоб за Антером хтось слідкував. Нічого. І це вже починає турбувати.

У найперші дні до мене намагалися запустити якийсь віртуальний підслуховуючий файл, знищений моєю мережею в якості вірусу. З тих пір постійно чекаю, коли ж підуть більш матеріальні пристрої, щоб вчасно їх засікти і нейтралізувати, не викликавши підозр. Я тут другий місяць, навіть якщо місцеві служби намагалися перевірити рівень моєї техніки, все одно вже повинні були зробити другу спробу.

Втім, система сигналізації у мене теж з Матінки, не пропустить жодної зайвої дрібниці, якби таку спробували ввести всередину. Повернуся – впритул займуся цим питанням. Не вистачало ще викликати з цього боку підозр.

Якщо повернуся...

Піднімаюся, стукаю. Вдягнулася простіше – штани, футболка і жакет, – щоб не підтверджувати думки про нічне побачення. Хоча зрозуміло, що на побачення в чому завгодно йти можна.

– Відкрито, – повідомляє.

Заходжу. Напівсидить на ліжку, під покривалом, збоку відтворювач з книгою – читав, чи що? Плечі і груди як зазвичай відкриті, красень мій.

Треба ж, кімнату нарешті переналаштував! Поки обвожу поглядом – дивиться насторожено, невже досі чекаєш, що лаяти буду?! Посміхаюся, і правда затишніше стало.

– Я йду, – кажу.

– Посадити вас в машину? – питає, відводячи очі.

Вміє ж він запитати, що мені завити хочеться! Качаю головою, сідаючи на ліжко. Мовчи, дурна, не думай щось ляпнути. Краще б не заходила, не прощалася б. Собі тільки серце рвати.

– Просто хотіла попрощатися, – посміхаюся, – і упевнитися, що все в порядку.

– Звичайно, все в порядку, пані, як забажаєте.

– Гаразд, – піднімаюся, кілька миттєвостей дивлюся на нього, не витримую. Нахиляюся, торкаюся губами щоки. – Сподіваюся все буде добре.

Щека ледь вловиме пахне засобом для гоління, трохи колеться, може, потрібно було плюнути на все і...

Виходжу. Антер за мною не йде. І на краще.

Душа залишається вдома, невидимою ласкавою кішкою згортається поруч зі своїм несподіваним болем, кладе голову на коліна, будь ласка, нехай у тебе буде спокійна ніч. А мені вистачить і розуму.

Антер

Заходжу в спальню Ямаліти. У неї одне з вікон виходить в сад, як у мене, а друге на дорогу. Можна було, звичайно, виглянути у те вікно, що біля сходів, але бажання увійти сюди, дізнатися, Не замкнула, майже непоборне. Швидкоплинно дивуюся, що відкрито, невже настільки довіряє? Не буду ж я ритися в її речах. Паскудна ця справа.

Дивлюся, як вона закриває двері будинку, запускає сигналізацію, сідає до машини. Пару днів назад букет Селія кудись зник, цікаво, це він сам потурбувався, чи хтось вирішив привласнити? Глянути, чи що, на записи... Не хочеться. Взагалі нічого не хочеться, вона все-таки поїхала. Торкаюся рукою щоки, навіщо ж ти знущаєшся з мене?

Підходжу до ліжка, накочує така туга. Темніє, і її немає тут. І не буде цієї ночі.

На столику біля ліжка фотографія – Ямаліта на тлі якоїсь земної пам'ятки, в солом'яному волоссі сонце з вітром грають в хованки, виглядаючи з-під пасом, що майорять. Ласкавий погляд і лагідна усмішка. Талі. Така пронизливо щира. Не можу на неї дивитися.

Лягаю на ліжко, вдихаю залишки п'янкого аромату, хтось буде насолоджуватися нею всю ніч, а дешевому використованому рабу дістався обпалюючий поцілунок в щоку.

Злюся на себе, вискакую, йду, повертаюся поправити покривало – не вистачало ще, щоб помітила.

Спускаюся у вітальню, треба ж, дійсно віконце залишила. Демон, як же тут порожньо. Густа, абсолютно нестерпна порожнеча.

Навіщось включаю всюди світло, але від нього не легше, вого немов підсвічує порожнечу, робляНе тільки відчутною, але і видимою.

Заткнись, ричу на себе. Скільки можна. Поїхала. Рано чи пізно це мало статися, ти знав, що так буде. Хіба не ти радів, коли господарі від’їжджали, залишаючи тебе хоч ненадовго у спокої?

Беру віконце. Одна нав'язлива думка стукає в мозку, адже дозволила ж зателефонувати, адже дозволила. Куди завгодно. Цікаво, чи змінився у них за ці шість років ком-номер? Цікаво, який рахунок прийде? А якщо просто в базу залізти?