Легка дерев'яна шлюпка безшумно ковзала крізь густий, непроглядний туман Лос-Анджелеської затоки, підхоплена нічною течією. Постріли та крики на пристані номер дев'ять остаточно затихли позаду, перетворившись на ледь чутне відлуння. Я лежав на дні човна, затамувавши подих, і чув, як важко, з хрипом виходить повітря з моїх легень. Вода тихо хлюпала об старі борти. У завеликих джинсах і фланелевій сорочці Семмі, які вже встигли заляпатися річковою вологою, я почувався дивно, але папка під тканиною була сухою і цілою. Я знову виграв у смерті кілька годин.
За півгодини ніс шлюпки м'яко ткнувся в напівзгнилі дерев'яні палі закинутого сухого доку Східного пірсу. Ця частина порту вночі була абсолютно мертвою — іржаві гігантські крани височіли в тумані, наче скелети вимерлих динозаврів. Я обережно вибрався на берег, міцно притискаючи компромат ліктем до ребер. Мій лівий лікоть дико нив, а кожен крок віддавався болем у занімілому тілі, але зупинятися було не можна. Копи та Маретті рано чи пізно прочешуть усю акваторію.
Я пройшов два квартали через закинуту промислову зону, доки не натрапив на самотню, блідо освітлену будку цілодобової заправки «Техако». Поруч із нею, на стіні зачуханого придорожнього кафе, висів іржавий залізний автомат таксофона. Навколо не було ні душі.
Я підійшов до апарата, дістав із кишені джинсів кілька брудних центів, що залишилися після моєї маскувальної епопеї з тачкою, і опустив їх у щілину. Сталевий диск набору прокрутився з сухим, механічним тріском. Я набирав номер, який знав напам'ять ще з часів своєї служби в детективному бюро — прямий робочий телефон окружної прокуратури, особисту лінію заступника прокурора Каліфорнії Гаррісона, людини, яка відома своєю патологічною чесністю і яка давно мріяла засадити Дона Маретті за ґрати.
Трубку на тому кінці дроту зняли після третього гудка. Голос Гаррісона пролунав сухо, втомлено, але чітко.
— Гаррісон слухає. Хто це в таку пору?
— Це Джек Рейнел, прокуроре, — промовив я, глибоко затягнувшись сигаретою, яку нарешті зміг підкурити під захистом залізного козирка таксофона. Слухайте мене дуже уважно. На пристані номер дев'ять зараз розгрібають трупи після бійні між копами Маклейна та ліквідаторами Маретті. Так ось, те, що вони всі шукали, зараз у мене в руках.
На тому кінці лінії запала важка, мертва тиша. Було чути лише, як Гаррісон нервово переклав якісь папери на столі.
— Рейнел... На тебе виписано ордер за вбивство Клейтона, — тихо, майже пошепки сказав прокурор. — Якщо ти думаєш, що можеш шантажувати правосуддя...
— Мені начхати на ваш ордер, Гаррісоне. Клейтона вбили люди Маретті до мого приходу. У мене на руках три аркуші з грифом Департаменту юстиції та повні фінансові звіти. Ваш «чесний» сенатор Томас Берк, який мітить у крісло мера, отримав три мільйони доларів від Дона Маретті за останні два роки. Це повний кінець виборчої кампанії і пряма путівка для Маретті на електричний стілець.
— Боже мій... — прохрипів Гаррісон. — Джек, де ти? Привези ці папери мені, я гарантую тобі повну безпеку і зняття всіх звинувачень!
— Без образ, прокуроре, але ваші гарантії не варті й цента, поки Сільвіо «Ніж» тримає за горло половину вашого управління. Я не збираюся грати в благородство. Завтра вранці Елен Венс, яка сидить у копів, почне співати, щоб урятувати свою шкуру, і переведе всі стрілки на мене. Мені потрібна страховка. Я сховаю оригінали документів у надійному місці. А вам я надішлю копії. Якщо з моєї голови впаде бодай одна волосина, або якщо Маклейн спробує застрелити мене «при спробі втечі», ці звіти автоматично підуть у вечірні газети Нью-Йорка та Вашингтона. Граємо за моїми правилами, Гаррісоне. Чекайте на кур'єра з копіями.
Я кинув трубку на важкі залізні важелі, не чекаючи відповіді. Мої пальці тремтіли, але тепер у мене з’явився сильний союзник у вищих ешелонах закону, який буде змушений оберігати моє життя, щоб отримати цей компромат.
Наступного ранку Лос-Анджелес прокинувся під важким, задушливим смогом, який обіцяв чергову рекордну спеку. В офісі детективного бюро розслідування вбивств атмосфера була ще спекотнішою. Лейтенант Том Маклейн сидів за своїм заваленим паперами столом, люто розтираючи заспані, червоні від утоми очі. На столі перед ним лежала коробка з-під заспокійливого з номера 314 та розбита гільза сорок п'ятого калібру від «Томпсона».
Побоїще на пристані закінчилося повною катастрофою: один патрульний поранений, двоє бойовиків Маретті вбиті, Санто зник у воді, Сільвіо вислизнут на своєму «Каділлаку»... А Джек Рейнел знову виявився невидимим.
Двері кабінету відчинилися, і всередину мав сержант Боб Керрі. Він вів під руку Елен Венс. Розкішна брюнетка тепер мала далеко не голлівудський вигляд: її шовкова сукня була розірвана на плечі, хутряне манто зникло, а бліде обличчя без краплі макіяжу здавалося постарілим на десять років. На її зап'ястях блідо виблискували залізні поліцейські браслети.
— Сідайте, міс Венс, — холодно загарчав Маклейн, показуючи рукою на дерев'яний стілець. — Ваша вистава з «істерикою та ядухою» коштувала життя людям на пірсі. Ви технічно втекли від мого сержанта, щоб привезти ліквідаторів Маретті прямо на зустріч із Рейнелом. Тепер у вас не вийде корчити з себе безневинну жертву. Ви під вартою за співучасть у вбивстві та приховування доказів.
Елен повільно опустилася на стілець, важко дихаючи. Її пальці зі смарагдовим перснем нервово ворушилися. Вона розуміла, що її витончена гра на два фронти повністю провалилася. Джек Рейнел обвів її навколо пальця, вислизнувши з пастки в тумані, а мафія тепер вважатиме її зрадницею.
— Лейтенанте... Ви не розумієте, — її голос прозвучав тихо, сухо, позбавлений колишнього оксамитового блиску. Вона підняла очі на Маклейна. — Рейнел забрав папку. Він знає все. Він знає про мільйони сенатора Берка і Дона Маретті. Якщо ви не знайдете його найближчі години, він знищить і сенатора, і нас із вами.
— Хто такий цей Рейнел? Звичайний приватний невдаха з бульвару Сансет! — вигукнув Керрі.