Розділ 4: Тіні на руберойді

Розділ 4: Тіні на руберойді

Важкий рип заржавілих воріт десь далеко внизу, на першому поверсі занедбаного цеху, миттєво розігнав залишки туману в моїй голові. Кроки. Їх було щонайменше четверо. Вони ступали обережно, намагаючись не шуміти, але старі гнилі дошки підлоги і залізна стружка під їхніми підошвами зрадницьки видавали кожен рух.

Вони знайшли мене. Я поняття не мав як — мій «Форд» стояв за два квартали під розлогим кленом, я кружляв містом, перевіряючи хвіст, і це місце було моєю найглибшою таємницею. Але зараз було не до загадок. Захищати крихітну підсобку з «Кольтом», у якому після перезарядки знову було шість патронів, проти хлопців з автоматами — це вірна смерть. Ставки зросли до небес. Папка під моєю сорочкою коштувала мільйони, і я не збирався помирати через неї в брудному кутку портового складу.

Я діяв безшумно і блискавично, наче загнаний у кут вовк. Схопив папку з документами Департаменту юстиції та фотографію сенатора, засунув їх глибше під ремінь штанів і щільно застебнув ґудзики піджака. Порожній сталевий кейс я перехопив за ручку — залишати його тут як доказ було не можна.

Під самою стелею моєї підсобки було довгасте аварійне вікно, що виходило на плоский дах нижньої прибудови. Я підтягнув важкий дерев’яний верстак до стіни, застрибнув на нього і вперся долонями в заіржавілу засувку кватирки. Метал піддався з глухим, ледь чутним стогоном. Я обережно висунув кейс назовні, поклавши його на м'який від денної спеки руберойд, а потім, згрупувавшись, проліз у вузький отвір сам.
Гаряче вечірнє повітря з боку океану миттєво обпалило моє обличчя, принісши запах солі та гнилої риби. Я ліг на живіт, гарячково притягнув раму вікна назад, залишаючи лише крихітну щілину, і завмер.

Буквально за секунду знизу, за товстою стіною підсобки, пролунав глухий тріск — важкі дерев'яні двері моєї кімнати вилетіли з петель від потужного удару ноги.

— Чисто! Тут нікого! — пролунав різкий, роздратований чоловічий голос із характерним сицилійським акцентом. — Але верстак підсунутий до стіни. Босс, цей вилупок пішов через кватирку! Окурок у попільничці ще гарячий!

— Шукайте його, ідіоти! — відповів інший голос, глибший, хрипкий і абсолютно спокійний, від якого у мене всередині все стислося. Цей голос належав людині, яка не знала слова «ні». — Якщо цей паскуда Рейнел утік із документами Маретті, ви всі опинитеся на дні затоки в бетонних калошах. Живим чи мертвим, але компромат має бути у мене за п'ять хвилин!

Я тихо, наче ящірка, поповз по плоскій поверхні даху прибудови у протилежний від вікна бік. Пожежна драбина була всього за десять футів, вона вела в темний провулок. Можна було б ризикнути і спуститися, але слова про «бетонні калоші» підказували, що провулок навколо фабрики вже перекритий їхніми машинами. Тікати по землі було самогубством.

Я вирішив перечекати. Моєю єдиною надією була нічна темрява портового Лос-Анджелеса. За кілька ярдів попереду з даху витиналася масивна залізобетонна коробка старої вентиляційної шахти. Її краї облупилися від вологи, а густа, чорна тінь, яку вона відкидала у блідому світлі далеких ліхтарів, здалася мені найкращим сховищем.

Я заповз за бетонну коробку, підтягнув ноги до грудей і буквально втиснувся спиною в холодну стіну. Сталевий кейс я сховав між колінами, а праву руку поклав на рукоятку «Кольта». Очі вже звикли до темряви.

Рама аварійного вікна з гуркотом розчинилася. На дах прибудови, важко дихаючи, виліз той самий хлопець із сицилійським акцентом. У його руці блідо виблискував важкий армійський пістолет. На ньому був дорогий шовковий костюм, явно не призначений для повзання по дахах, і він брутально лаявся.

Він підбіг до краю даху і подивився вниз, у бік пожежної драбини.

— Босс! Драбина вільна, але на залізі є свіжі сліди! Цей щур, мабуть, уже внизу! — крикнув він у вікно.

З отвору повільно висунулася друга постать — вища, кремезна, у довгому темному плащі, незважаючи на задушливу каліфорнійську спеку. Обличчя чоловіка повністю ховали криси фетрового капелюха, але я помітив блідий шрам, що перетинав його підборіддя. Це був Сільвіо «Ніж» — права рука Дона Маретті. Людина, яка особисто зачищала місто від конкурентів синдикату.

Сільвіо повільно підійшов до краю даху, зазирнув у провулок, а потім розвернувся. Його погляд ковзнув прямо по даху прибудови... прямо в бік вентиляційної шахти, за якою сидів я.

На секунду мені здалося, що його холодні, мертві очі під капелюхом дивляться прямо на мене крізь морок. Мої пальці на рукоятці «Кольта» стислися так, що побіліли суглоби. Серце калатало у грудях як скажене, здавалося, його стукіт чути на весь порт. Якщо він зробить хоч один крок у мій бік — я вистрелю йому точно в обличчя. Чотири патрони чи шість — Сільвіо вистачить і одного.

Сільвіо дістав із кишені плаща дорогу сигару, клацнув золотою запальничкою. Вогник на мить вихопив його жорстке, немов висічене з граніту обличчя. Він глибоко затягнувся, випустивши хмару ароматного диму, яка повільно попливла в мій бік.

— Санто, ти кретин, — тихо, майже лагідно промовив Сільвіо. — Рейнел не став би спускатися під наші стволи в провулку. Він дурний, але не самогубець. Подивися навколо. Перевірте сусідній дах рибного магазину, зазирніть за труби. Нам потрібен цей кейс.

Санто гарячково озирнувся, посвітив ліхтариком у бік сусідньої будівлі рибного магазину, де висіли старі сітки, але промінь світла пройшов усього за фут від моєї вентиляційної коробки, вихопивши лише купу старого сміття.

— На сусідньому даху теж тихо, босс. Може, він встиг добігти до набережної?

— Перевірте там усе, — кинув Сільвіо, розвертаючись до пожежної драбини. — Я чекаю в машині. У вас п'ять хвилин. Якщо не знайдете цього приватного виродка — спаліть фабрику к бісу разом із його підсобкою. Коли копам прийдеться розгрібати попіл, їм буде не до фінансових звітів.

Вони почали спускатися вниз. Важкі шаги Санто і розмірений, за загрозливий стукіт черевиків Сільвіо гучно віддавалися по залізних сходах, затихаючи в глибині провулка. За хвилину знизу почувся глухий гуркіт потужного мотора дорогого «Каділлака», який повільно рушив з місця, шурхотячи шинами по битому склу та гравію. Вони поїхали шукати мене в сусідніх кварталах, впевнені, що я втік далі по набережній.