Розділ 1: Запах свіжих неприємностей

Спека в Лос-Анджелесі була такою, що асфальт під вікнами мого офісу на бульварі Сансет плавився і пах дешевим гудроном. Вентилятор на стелі ліниво ганяв розпечене повітря, скриплячи на кожному третьому оберті, наче сухий кашель старого.

Я сидів, поклавши ноги на потертий дубовий стіл, і ліниво розглядав порожній келих з-під бурбону. В моїй кишені залишалося рівно чотири долари і сімдесят центів. Телефон на розі столу мовчав уже тиждень. Якщо до п'ятниці я не знайду триста баксів на оренду, старий Бернштейн виставить мене на вулицю разом із моїм потріпаним кріслом та вивіскою «Джек Рейнел. Приватний розшук».

Двигуни мого життя явно вимагали капітального ремонту, але клієнти не поспішали вишиковуватися в чергу.

Двері відчинилися без стуку. Точніше, вони розчинилися навстіж, впустивши в кімнату хвилю прохолоди, шлейф запаморочливо дорогих парфумів «Шанель» і жінку, заради якої будь-який чоловік у цьому місті погодився б стрибнути в пащу до акули.

Вона була високою, з виточеною фігурою, яку підкреслювала облягаюча шовкова сукня кольору стиглої вишні. Величезні темні окуляри ховали половину обличчя, але соковиті губи, підведені яскраво-червоною помадой, говорили самі за себе. Чорне, як смола, волосся спадало на плечі ідеальними хвилями.

Вона зачинила за собою двері, засунула клямку замка, легким рухом зняла окуляри й подивилася на мене очима кольору холодного віскі.

— Ви Джек Рейнел? — її голос прозвучав низько й оксамитово. Від цього звука в мене всередині щось солодко тьохнуло.

— Дивлячись хто питає, янголе мій, — я опустив ноги зі столу і спробував надати своєму обличчю виразу людини, у якої від клієнтів немає відбою. — Якщо ви з податкової, то мене тут немає. Якщо у справі — сідайте.

Вона граціозно опустилася на скрипучий стілець навпроти мене, навіть не поморщившись від його вигляду, відкрила сумочку з крокодилячої шкіри й дістала пачку стодоларових купюр, перетянуту банківською стрічкою. Там було не менше п'яти тисяч. Вона недбало кинула їх на стіл прямо перед моїм носом.

— Мене звати Елен Венс, — сказала вона, впритул дивлячись на мене. — І мені потрібна людина, яка вміє тримати язика за зубами і не ставить зайвих запитань. За цю роботу я заплачу ще двічі по стільки ж. Якщо, звісно, у вас вистачить сміливості.

Я перевів погляд із зелених купюр на її ідеальне обличчя і зрозумів дві речі. Перша: я зможу оплатити оренду на рік уперед і влаштувати собі розкішну вечерю в найкращому стейк-хаусі міста. Друга: ці гроші пахнуть дуже великими неприємностями. Але коли в тебе в кишені менше п'яти доларів, обирати не доводиться.

Я підсунув пачку грошей ближче до себе, відчуваючи, як їхня приємна вага миттєво повертає мені впевненість. П'ять тисяч баксів.

— Сміливість — це моє друге ім'я, місс Венс, — сказав я, дістаючи зі столу пачку «Честерфілда». Клацнув запальничкою, затягнувся і випустис цівку диму в стелю. — Особливо коли вона так добре підкріплена аргументами. Отже, в чому полягає робота? Когось треба знайти, налякати чи, навпаки, сховати?

Елен злегка нахилилася вперед. Запах її парфумів став ще гострішим.

— Ні те, ні інше, Рейнел. Все набагато простіше… і складніше водночас. Завтра вранці, рівно о десятій, ви маєте прийти до центрального відділення «Пасіфік Банк» на Вілшир-бульварі. У комірці номер 412 лежить невеликий сталевий кейс. Ось ключ.

Вона ковзнула пальцями в сумочку і викотила на сукно столу довгий, блискучий ключ із вибитим номером.

— Ви відкриєте комірку, заберете кейс і привезете його мені.
— І все? — я примружився, дивлячись на ключ. — За це ви платите п'ятнадцять тисяч? Наскільки я знаю, банки не віддають вміст комірок першому зустрічному, у якого є ключ. Потрібна довіреність, підпис власника…

Елен ледь помітно усміхнулася. Це була холодна, розважлива усмішка жінки, яка звикла отримувати все, що хоче.

— Менеджер банку, містер Клейтон, попереджений. Він особисто проведе вас до сховища без зайвих паперів. Ваше завдання — просто забрати річ і доставити її в готель «Амбасадор», у номер 314. Рівно об одинадцятій годині.
— А якщо я вирішу зазирнути всередину цього кейса? — поцікавився я, дивлячись їй прямо в очі.
— Тоді вам знадобиться дуже хороший хірург, Рейнел. Або трунар. Всередині документи, які не належать вам, але дуже цікавлять деяких… скажімо так, запальних джентльменів. Ви отримаєте свої гроші за доставку, а не за цікавість. Ми домовилися?

Вона піднялася, витончено поправила сумочку і одягла темні окуляри, знову перетворюючись на загадкову і недосяжну статую.

— Домовилися, — відповів я, ховаючи гроші в шухляду столу, а ключ — у внутрішню кишеню піджака. — Завтра об одинадцятій кейс буде у вас.

Коли двері за нею зачинилися, я нарешті зміг зітхнути на повні груди. Спека вже не здавалася такою нестерпною. Я закрив офіс, спустився на вулицю і попрямував прямо в «У Клуни» — найкращий ресторан у цьому кварталі. Найсоковитіший стейк із кров'ю і пляшка хорошого шотландського віскі — це мінімум, який я заслужив після тижня голодування.

Я ще не знав, що ця вечеря стане моїм останнім спокійним моментом на найближчі кілька днів, а містер Клейтон із банку вже ніколи нікого не проведе до сховища.

Наступного дня, за п'ять хвилин до десятої ранку, я стояв біля масивних мармурових колон «Пасіфік Банку». На мені був свіжий сірий костюм, а під пахвою, в кобурі, звично і приємно тиснув старий добрій «Кольт» 38-го калібру. Передчуття у мене було паршиве, але п'ять тисяч у кишені зігрівали душу.

Я увійшов до прохолодної, кондиційованої зали банку і попрямував до стійки інформації.

— Мені потрібен містер Клейтон, — сказав я гарненькій клеркші.

Дівчина підняла на мене перелякані очі. Її обличчя було блідим, як гіпсова маска.

— Містер… Клейтон? — заікаючись, перепитала вона. — О боже, ви ще не знаєте? Його знайшли десять хвилин тому у його власному кабінеті. Йому перерізали горло від вуха до вуха. Банк зараз закриють, сюди вже їде поліція!