37. Броніслав. Вечір Х

Сьогодні звільнився дещо раніше. Вирішив, що документи по земельній ділянці можу вивчити і вдома, як і звіт юридичного відділу. 

Але вдома Віки все ще немає. Відчуття у мене до біса неприємне. Я розумію, що вона може бути з тим молодиком. І мене це злить. Все пориваюсь їй зателефонувати. А то й взагалі поїхати і забрати. Але умисно не роблю цього. Ну правда веду себе як сторожова собака. Тільки на сварку нарвусь. 

Так і ходжу, шукаючи п'ятий кут в кабінеті. До документів навіть не торкаюсь. Все одно не здатний зосередитись. 

Даю Віці час до сьомої. Якщо не прийде тоді точно буду телефонувати. Знайду привід. Та хоч би і щодо вечері… 

Але раптом в двері дзвонять і я стрімко мчу відчиняти. Може ключі забула? 

На порозі Аліса. Моє розчарування таке гірке на смак, що я ледве стримуюсь, щоб не сплюнути. 

— Добрий вечір, тобто, привіт, можна увійти? — питає вона тихо. 

— Віки немає вдома, — кажу не поступаючись я. 

— Думаю, нам варто поговорити. Щодо Віки, — Аліса дивиться прямо на мене. — Якщо вона тобі дорога, ти не маєш мені відмовляти в цьому.

— Господи, це що шантаж? — я хмикаю. — Ну заходь.  Маєш пʼять хвилин, — вирішую, що нам і справді треба поговорити. 

— Добре, пʼять хвилин мені вистачить, — киває та. — Тільки зайду до вбиральні. 

— Ти так і скажи, що була десь поруч і захотіла  в  туалет, — я не вважаю за потрібне бути надто ввічливий з неприємною мені людиною. 

— Ні, — вона супиться. — Загалом, скоро буду, — і йде до вбиральні. 

За пару хвилин виходить і дивиться на мене:

— Давай не будемо сваритися при Віці? Вона дуже дорога мені, я хочу зберегти цю дружбу, — каже мнучись. — І я знаю, що тобі вона теж не байдужа. 

— А давай ти просто не будеш втручатись в її життя? — пропоную альтернативу я. — Можу тобі за це заплатити…

— Я — частина її життя, хочеш ти того чи ні, — вона супиться. — І я не прийму ніякі гроші. Вони мені подругу не замінять.

— Ну тоді я навіть не знаю, що сказати, — розводжу руками. — Мені не подобається ваша дружба. Але заради Віки я спробую тебе терпіти, — мені хочеться її вже спекатись. Не хоче грошей — сама винна. Видно ж, що в них є потреба. 

— Добре, на тому і домовимось, — вона киває. — Тоді я піду. 

— На все добре, — з полегшенням проводужу її до дверей.

Чекаю ще кілька хвилин, якраз до шостої години. А потім телефоную Віці. Невже з своїм Андрієм засиділась? 

— Люба, ти де? Все гаразд? — питаю у неї. 

— Я вже їду додому, — відповідає Віка. 

— Чудово, я і вечеря чекаємо тебе, — ляпнув і зрозумів, що вечері немає. 

Коли я почув, що вона їде, моя тривога нарешті влягається. І я швидко йду на кухню. Рідко готую для себе, для жінок ще рідше. Але для Віки несподівано хочеться. 

За той час що її не буде, якраз можна встигнути приготувати якусь легку вечерю. Ставлю воду на спагетті, дістаю з морозилки креветки, і починаю готувати пасту з морепродуктами. Рецепт легкий і дитина впорається. Може воно взагалі єдине, що я добре готую, якщо не рахувати м’ясо… Думаю ВІка буде задоволена… 

Коли Барбі приходить додому, я саме закінчую приготування. Почуваюся нейомвірно гордим собою. Дістаю пляшку білого вина — ідеально для романтичної вечері. 

Віка здивовано дивиться на все це:

— Ти сам це все зробив? — питає тихо. 

— Авжеж сам, — задоволено кажу я. — Можеш свічки запалити, якщо хочеш.

— Добре, — вона трохи червоніє і дійсно робить те, що я кажу.

Розставляє свічки, а потім вимикає світло і ми сідаємо за стіл.

Кухня наповнена мʼяким світлом. Ситуація така, якої у мене ніколи не було в житті.  Я не можу відірвати погляд від Віки. Вона така неймовірно прекрасна в цю мить. Їсти мені абсолютно не хочеться. Хочеться Віку… 

Ми пʼємо вино, я беру її за руку, погладжуючи долоню великим пальцем. І зазираю їй в очі. 

— Хочу тебе, — шепочу тихо. 

Вона якусь мить мовчить, а потім облизує губи і трохи стискає мою долоню.

Я обходжу стіл, і беру Віку за руку, щоб допомогти підвестися. Ми дуже близько одне від одного. ВІдкидаю волосся з її щоки, кладу руку на потилицю, і ніжно цілую  в губи. Вона тихо зітхає, що тільки більше розпалює вогонь в мені. 

Підхоплюю Віку на руки і несу до спальні. 

— Я буду дуже обережним, — шепочу їй на вухо. Вкриваю поцілунками її обличчя. Хочеться зірвати з неї одяг, обцілувати всю, змусити стогнати і звиватись від задоволення. 

Вона мовчить, зітхає, відводить погляд. Однак коли я опускаю руку нижче, її долоня лягає на мою:

— Стій… Пробач… 

— Що не так? — питаю, намагаючись роздивитись її очі в напівтемряві. 

Тільки зараз помічаю, що Віка вся тремтить, а її очі наповнились сльозами, хоч вона і не видала ані звуку.