35. Броніслав

Мене дратує подруга Віки. Я не хочу слухати її хіхікання, відчувати на собі її погляди я не хочу теж. Я хотів провести цей вечір з Вікою наодинці. Вона нарешті сховала свої колючки, не поводиться мов злякане звірятко, і мені так хотілось насолодитись цією миттю.

Але крім того, я чудово розумію, що Аліса не та людина з якою Віці варто продовжувати спілкуватись. Після того випадку в клубі я не довіряю Алісі.

Але замість того, щоб повестись як тиран і виставити дівчину за двері, я самоусунувся. Бо чудово розумію, що Віка сприйме всі мої слова в штики. А нової сварки я не прагну. 

Тож займаюсь недоробленими  вдень справами. Та воно так і є зазвичай. Вдома я продовжую думати про бізнес і працювати. Для Віки хотів зробити виключення. 

ТІльки зачекавши, поки Аліса нарешті піде, повертаюсь до кухні. Беру шматок холодної вже піци, і наливаю собі чай. 

Віка дивиться на мене трохи насуплено.

— Я не можу заборонити твоїм друзям приходити до тебе, — кажу я. — Але принаймні хоч нехай попереджують. Я міг і голий ходити…

— Аліса так часто приходить, без попередження… — Віка червоніє. — Ну, я б не дала їй дивитись на тебе голого… Тим паче… Я ж і сама ще не дивилась.

— А після того як побачиш, то можна вже і повихвалятись? — намагаюсь перевести все в жарт. Хоча самому не смішно. 

— Дурень! — вона червоніє ще сильніше, а потім додає. — І все ж, я хочу, щоб ви поладнали… А ти пішов. Це було неввічливо.

— Я не хочу ні з ким ладнати, — кажу строго. — Вона мені не подобається. Ти це знаєш. Буду радий, якщо вона ходитиме до нас дуже рідко. 

— Чого це вона має ходити рідко? — Віка зиркає на мене незадоволеним поглядом. — Ти ж сам казав, що тепер це і мій дім. І що я можу водити друзів!

— Бо від неї можуть бути неприємності! — таки не втримався і трохи підвищив голос. Відразу пожалкував про цю різкість. Але вже пізно. 

— Це моя подруга і моя справа! — Віка зіскочує зі стільця і дивиться мені прямо в очі. 

— Роби, що хочеш! — киваю я. Кидаю недоїдену піцу і йду геть з кухні. Подалі від сварок. Бо ще зараз вхопить свої валізи і помчить до мамки. Дурепа! 

***

Зранку розумію, що дещо перегнув палицю. Але як підлизатись до Віки уявлення не маю. Зазвичай це до мене приходили миритись першими. 

Виходжу в кухню, відразу після душу, накинувши халат на ще вологе тіло. Так нічого й не придумав. 

Віка помічає мене і спочатку насуплюється, а потім червоніє і відводить погляд:

— Ти невдягнений… — каже тихо.

— На мені забагато одягу, — кажу я. — Доброго ранку, і вибач за вчорашнє. Я трохи зірвався. Не хотів тебе образити. 

— Добре, я тебе пробачаю, — вона так і не дивиться на мене. 

— Не повірю, поки не буде примирливого поцілунку, — кажу я, і торкаюсь пальцем своєї щоки, показуючи куди треба поцілувати. 

Віка все ж підіймає на мене свої очі. Підходить ближче. Якусь мить так і стоїть, а потім все ж тягнеться до моєї щоки і торкається її губами. Не стримуюсь і притягую її за сідниці до себе ближче. Наші губи в кількох міліметрах одне від одного. Я зазираю їй в очі, згори вниз, вагаючись, чи цілувати зараз? Хочу побачити цю відповідь в її очах. 

Віка розтуляє губи і трохи облизує їх, не відводячи від мене погляду, і я розумію це як згоду. Торкаюсь її губ своїми, з усіх сил тримаючись, щоб не накинутись з тією пристрастю, яка зараз палає  в мені. Здається, якщо я зараз зупинюсь, то просто вибухну, як бочка з порохом. 

Тілом струменить рідкий вогонь. Віка така м'яка і подалива, гаряча, бажана, мов свіжоспечена булочка. Телефонний дзвінок вривається  в затуманений мозок не відразу. 

— Це мій… — Віка таки відсторонюється і витягує телефон з кишені. — Андрій, певно, щось трапилось… — і одразу прикладає телефон до вуха.

***
ось і чергова глава 

діліться враженнями 

yIv9th7h Парі на ботана