34. Віка

Коли Слава поруч, я відчуваю, що готова… Більше мені не страшно, я готова до всього, якщо це буде він. Я забуваю про все на світі, коли роблю цей крок назустріч. Так, я готова, я хочу бути з ним, бути його цілком і повністю…

От тільки дурна доставка все перериває. Я ніби прокидаюсь і відсахуюсь, ніби мене застукав батько, чи викладач… Соромно за такі дурні думки, але нічого не можу з собою зробити. Слава йде до дверей, а я намагаюсь вгамувати серце, яке бʼється аж занадто швидко. 

Ну чому я така… Чому тепер відчуваю цей клятий сором? Як я буду дивитись на нього… 

Коли ж Слава повертається до вітальні, я несподівано для себе бачу його не самого, а з Алісою.

— Це до тебе, — каже він, і  я бачу як незадоволено насуплені його брови. 

— Алісо, привіт, — я підходжу до подруги і обіймаю її. — А що ти тут робиш? 

— Ти забула про нашу тусовку, пропустила вже кілька зустрічей, я так хвилювалась. Пішла до вас додому, а твоя мама каже, що ти тепер будеш жити тут. Я просто хочу знати, що з тобою все гаразд, — каже подруга. 

— Я в порядку, Слава піклується про мене, — говорю я і переводжу погляд на Славу.

Мені так хочеться, щоб ці двоє поладнали… Все ж, вони мої найближчі люди, окрім мами. 

Броніслав киває. 

— Ну ви поговоріть, дівчата, — каже він. І в його очах все так само світиться роздратування, направлене на Алісу. — Я маю ще справи. Там торт на столі, якщо хочете. 

Мені сумно від цього. Я думала, він буде приймати все в мені, все, що мені подобається. Але, схоже, це так не працює… 

— Розказуй! — Аліса вмощується зручніше. — Ти рілі тепер з ним? Казала ж, що він старий… 

— Здається, я кохаю його, — кажу тихо, зиркаючи на двері, не хочу, щоб Слава почув. 

— Та ти що! — подруга аж підстрибує від захвату. — Серйозно? А як же Андрій? Ви стільки  з ним зустрічались же… Ну ти даєш, Віко, зараз навіть я в шоці! 

— Андрія я ніколи не кохала… Ну ти це сама знаєш, — продовжую я тихо. — Не кричи так, не хочу, щоб він все дізнався.

— Так ти і так живеш з ним. 

— Я боюсь, що якщо він дізнається, я йому буду не потрібна і він переключиться на іншу… — мій страх все ж виривається з моїх вуст. 

— Як все заплутано у тебе, — Аліса зітхає. — Навіщо воно тоді, якщо його так легко втратити? 

— Я вирішила, що маю спробувати, — кажу рішуче. — Дати нам шанс… А там буде як буде.

— Ну дивись сама, він звісно багатий і сексі увесь такий, але грошей і у твоєї сімʼї купа, ну і він старий… 

— Ти ж сама раніше казала, що не старий, — я трохи насуплююсь. 

— Ну не знаю… Вік такий, що замість хм... того що має стояти, може і серце стати, — Аліса сміється своєму жарту. 

— Припини, — я легенько бʼю її кулачком в передпліччя. — Я впевнена, все в нього там нормально… Ну, має бути.

— Так ви що ще не того? — подруга дивується ще більше. — Як у вас дивно все… На гру більше схоже. Ти ж розумієш, що йому треба жінка в ліжку? А то й справді піде напругу скидати десь…

— Я… Ну, я вже готова… Ніби… Майже, — плутано відповідаю я. — Скоро все буде. 

В двері знову звонять. Цього разу напевно й справді кур'єр. Броніслав темною хмарою проходить повз вітальню, навіть не дивлячись у наш бік. До його вуха притиснутий телефон, він щось відповідає туди. 

— Піцою пахне! — вигукує Аліса. — А я голодна, мов вовк. З самого ранку не їла ще нічого. 

— Славо, давайте поїмо всі разом! — пропоную я, думаючи помирити їх. Я хочу, щоб Слава нормально сприймав Алісу, для мене це дуже важливо.

— Ви їжте, — каже Броніслав, ставлячи піци перед нами на столик. — У мене ще є справи. Я потім повечеряю. 

Він йде, дістає телефон і починає щось в ньому писати навіть поки не вийшов з кухні. Чомусь мене це злить… Чи дійсно він зараз спілкується по роботі?....