31 Броніслав. Рівень серйозності.

— Я… — Віка хоче щось сказати, але я торкаюсь її долоні і вона замовкає. 

Ігор Ольшанський виявився ще тим придурком. Я вважав, що він стриманіший і серйозніший. В ділових колах про нього ходило багато пліток. Але те, що бізнесмен він від Бога з залізною хваткою було загально визнаним фактом. Хто ж знав, що він окрім іншого ще й жалюгідне чудовисько, яке вважає, що може вершити долі ближніх? 

Зараз маніпулює ВІкою, розкидається погрозами, так, наче він бог і всесильний. 

— Нас чекають, — кажу я, дивлячись Ігорю в очі. — А тобі там не раді. І засунь  в дупу свої погрози, ти чудово знаєш, хто я, скільки у мене людей і впливу. Тобі зі мною тягатися — собі дорожче. 

— Не такий ти крутий, як вважаєш, ще молоко на губах не обсохло зі мною тягатися. Ти пожалкуєш, — і повертається до Віки. — Я буду чекати тиждень. У тебе є тиждень, а потім Андрій зробить пропозицію, як ми і домовлялись.

На цих словах він розвертається і йде назад до машини, після чого одразу їде.

— Видихай, — кажу я Віці. — Він тобі нічого тепер не зробе. Хай як не психує. 

— Може, ми все дарма затіяли, — тихо каже вона. 

— Злякалась і готова дати задню? 

— Я знаю, що він не нашкодить мені, але ти — інша справа, — Віка зазирає мені в очі. — Він не жартував… 

— От зараз ти мене ображаєш, — кажу серйозно їй. — Невже думаєш, я перший день в бізнесі? І не знаю, з ким можу змагатися, а хто мені не по зубах? Ольшанський не той звір, якого я боюсь. Я цілком здатний захистити свою жінку. 

— Свою жінку? — вона не відводить від мене погляду. 

Ці блакитні очі, здається, душу мені виймають. Бляха, влип! От прямо зараз приходить усвідомлення, що все значно серйозніше, ніж я думав.  

— Свою жінку, — твердо кажу я. Хоче вона того, чи ні. Але я назвав її своєю.  І тепер ані Андрій, ані Ольшанський, ніхто з них не відбере її у мене. 

Віка подається вперед і обіймає мене. Пригортається, я відчуваю, що вона тремтить. 

— Мені страшно, що він щось зробить… 

— Що? Викраде тебе і звʼязану поведе під вінець? — я стискаю її сильніше. ТІло реагує зовсім не так, я кхотілось би. Спалахує кожна клітинка. 

— Ні, що він когось найме, що він… Не знаю, — вона не пручається, навпаки ще більше лине до мене. 

— Давай вирішувати проблеми по мірі надходження, — кажу, переміщуючи одну долоню їй на сідницю. І злегка стискаю. Якщо буде протестувати, скажу, що з вікна за нами спостерігали. І мені треба було грати достовірно. 

Вона нічого не каже, тільки ховає обличчя десь у мене на плечі і нарешті видихає, трохи розслабляючись. 

Я б так і стояв. Але у вікні справді колихнулись фіранки. Тож певно настав час йти говорити з Орестом і Настею. Після реакції Ольшанського думаю протести Насті будуть нам не страшні абсолютно. 

Я беру Віку за руку і веду до будинку. Настя видно помітила це, бо зустрічає нас в коридорі. 

— Я почула крики, — каже вона. — Ігор поїхав? 

Віка відводить погляд, трохи стискаючи мою долоню. 

— Ма, я поїду жити до Слави. Він зробив мені пропозицію. 

— Неочікувано, — Настя прикладає долоні до щік. — Я навіть не знаю, що сказати… Коли встигли? 

— Давно, — Віка знизує плечима. — Ми давно познайомились… Раніше, ніж він прийшов сюди знайомитись з тобою.

— Люба, йди збирай все необхідне, — я злегка підштовхую Віку. — Ми поговримо поки з Настею. 

— Добре, — вона киває і йде, певно, вперше така слухняна. 

Те, що Настя не знепритомніла і не почала кричати на нас, я сприймаю як гарний знак. 

— Що ж, ти певно все бачила у вікно, — кажу я жінці. 

— Так, — вона киває. — Не думай, що я прямо "за" ваші стосунки. Просто на дану хвилину вірю, що для Віки так буде краще. Але якщо ти її образиш… Я і до чоловіка колишнього піду, не цуратимусь. Хай зараз він точно неправий, але він все ж теж любить її. 

— Я не збираюсь її ображати, — кажу я у відповідь. Я розумію почуття Насті. Вони логічні. 

— Але весілля… Чому так раптом? — вона насуплюється. — Вона не готова до подібного. Їй ще треба гуляти, розважатись.

— Віка тобі нічого не сказала? — питаю я. 

— Вона що, вагітна? — очі Насті аж округлюються. 

— Ігор їй поставив ультиматум. За тиждень вона має прийняти пропозицію Андрія. Звісно я не міг зволікати, і чекати поки молодий конкурент мене обійде, — намагаюсь пожартувати. 

— То це дійсно серйозно? — вона зазирає мені в очі. — У вас з нею. 

— Настільки, наскільки це може бути, — киваю. — Але з самою церемонією ми поки не збираємось квапитись. Віка сама має вирішити, коли і де і як це буде, — бляха ну що я несу? Я себе не уявляю на весільному рушнику. Одного разу по молодості цілком вистачило, аби здобути безцінний досвід і полоскотати собі нерви. 

— Добре, — Настя зітхає. — Не поспішайте. Хай ще хоч трохи поживе. Я народила рано, не хочу, щоб Віка повторювала мою долю.