28. Віка. Мотиви

Я не планувала жалітися. Не планувала йому нічого казати. Хотіла просто побути поруч, бо знаю, що все одно між нами нічого серйозного ніколи не буде. Слова вириваються спонтанно і я відводжу погляд, бо він мовчить.

— Всі батьки хочуть, щоб їх діти одружувались, — нарешті каже Слава. 

— За Андрія, скоро, — говорю тихо. 

— Ну а хіба у вас з ним не йшло до цього? — питає він. 

Я усміхаюсь. І що я хотіла почути? Щось про те, що він мене нікому не віддасть? Що кохає? Такі, як він, не вміють кохати. 

— Відвези мене додому, не хочу кави, — опускаю очі.

— Вік, я ні чорта не розумію, — Броніслав проводить рукою по своєму волоссю. — Ти переконувала мене, що Андрій кохання всього твого життя, але коли тобі пропонують одружитися з ним, то ти і не рада зовсім. Може, поясниш все як слід? А не загадками? — Він кладе руки обабіч мене на мотоцикл. 

Я сковтую слину. Давно знаю відповідь, давно знаю, чому мені так погано від однієї думки, що я стану чужою дружиною, що я більше не зможу з ним бачитись. Хоч і між нами не може бути нічого більшого. Ми не можемо бути разом з багатьох причин. 

— Відвези, — кажу не так впевнено, як хотілось би. 

— Відвезу. Як почую всю правду! Чи духу не вистачає? Сказала ”А”...

— Я не кохаю його, не хочу бути його дружиною, що ще ти хочеш знати? — я все ж зриваюсь, голос підвищується і тремтить. 

— Дурепа, — він обіймає мене різко, притягує до себе, обдаючи теплом, ароматом дорогих парфумів і бензину. Він пахне волею. — Якого ж біса було з ним тусуватися стільки часу… 

Я стискаю в долонях його куртку, ховаю обличчя на плечі і мовчу. Мене всю трусить. Я не можу йому сказати більше. Я одразу буду непотрібна. 

Броніслав гладить мене по спині. Потім бере за руку і веде в приміщення заправки. Там пахне хот-догами, кавою, людей майже немає. 

— Віко, ми зараз випʼємо каву, і ти мені скажеш, чому ти не можеш просто послати Андрюшу під три чорти, якщо ти його не любиш, добре? — розмовляє як з маленькою. Напевно для нього, людини, яка звикла сама вирішувати як жити, мої слова звучать дуже дивно. 

Я знову ніяк не реагую. Просто йду за ним. Він нічого не розуміє, як і батько, як і всі. Я не маю бути тут… В цьому немає ніякого сенсу. 

Коли ми вже сідаємо, я все ж кажу:

— Я сказала батькові, що не одружусь. Але він не дасть мені вчинити так, як я хочу. 

— Чому? — бере мене за руку, і ніжно перебирає мої пальці. 

Коли він сам торкається мене, тіло зраджує. Кожний дотик викликає реакцію, я завжди реагую на нього, хоч і намагаюсь хоча б не подавати вигляду. 

— Я його знаю… Він завжди добивається свого. Рано чи пізно. 

— У мене є прекрасна ідея, — Броніслав відпиває каву, в яку перед цим він налив ледь не пів склянки сиропу. От вже де солодкоїжка… Це навіть викликає легку посмішку. — Давай ти переїдеш до мене,  всім скажемо, що ти тепер моя… дівчина. І питання з Андрієм відпаде саме собою. Як тобі? 

Я не очікую почути нічого подібного, тому тільки здивовано дивлюсь йому в очі. Знову якась гра… Для нього все, що відбувається, як і для всіх, просто гра. Цікаво поспостерігати за мною, а може ще й в ліжко затягнути, але не більше…

Чомусь мені стає боляче:

— Навіщо я тобі?

— Я тобі пропоную реальну допомогу, сьогодні ж зустрічаєшся з Андрієм, повідомляєш, що кидаєш його, завтра збираєш речі і переїздиш до мене. І твої проблеми вирішуються самі собою. Я твого татка не боюсь. 

— Мама буде проти… — кажу не дуже впевнено. 

Опускаю очі, знов. То все через батька… Може, у Слави з ним свої рахунки, а я — ще один спосіб. Як і для батька, і для Андрія, я — це спосіб досягнення якихось цілей. 

— Але вирішувати тобі, а не Насті, — каже Слава, і дивиться мені в очі, намагаючись відшукати відповідь на свої питання. 

— Ти не сказав. Навіщо я тобі? — знову питаю.

— Тобто мотив — хочу допомогти майбутній родичці тебе не влаштовує? — він посміхається, і його пальці переміщаються з моєї долоні вище, до зап’ястку. 

Знову тілом проходить хвиля чогось бентежного. Він просто торкається. Він давно не торкався мене… 

**
привіт, діліться враженнями) і ставте книзі сердечко, якщо вона вам подобається