27. Броніслав.

Катя щось тріщить в слухавку. Чим більше жінка до мене тягнеться, тим більше зазвичай мене це напружує.

Я ж натискаю кнопку дверного дзвінка, параллельно завершуючи виклик. Двері відчиняє Барбі. її я тут побачити не чекав, тож навіть на мить гублюся, зазираючи в блакитні очі. 

Вона теж губиться. Теж не очікувала мого приходу. Взагалі вона вдягнена так, ніби зібралась кудись йти. І не до бару чи клубу, судячи з одягу. Знову зі своїми друзями-бунтарями кудись?

— Привіт, — кажу я. — Як справи? 

— Погано, — вона підтискає губи. — Але то не твоя справа. 

— Знову влізла в чужий будинок? — відпускаю шпильку я. — Але господар виявився не таким чемним як я? 

— Пропусти, — вона торкається долонею мого плеча, жестом ніби намагаючись прибрати мене зі свого шляху. 

— Віко, мої люди перевіряли твій телефон, — кажу я їй. — Те, чим ти займаєшся, це може і прикольно, але небезпечно.

— Зато ті люди зі мною не через статки батька, — вперто каже вона. 

— У тебе проблеми зі старим? — по її голосу ясно, що щось сталось. Але вона занадто вперта і горда. 

— Сказала ж, не твоя справа, — каже грубо і робить крок в сторону. Хоче обійти мене, тягнеться до дверей, але я затримую її.

— Чекай і не кипʼятись, — кажу тихо. — Справа може і не моя, але в такому стані, як ти зараз, кудись йти — наробити неприємностей. Хочеш на мотоциклі тебе покатаю? 

Навіщо я їй це пропоную? Ну бо коли мені реально хріново, промчати містом на швидкості під двісті кілометрів саме те, щоб прочистити мізки. 

— Хіба ти не прийшов в якійсь справі? — вона вигинає брову. — Тобі пофіг на мене. 

— Мені не пофіг на сім'ю, — запевняю я її. — Я прийшов до Ореста, до речі. Вони з Настею вдома? 

— Ні, не вдома, виїхали кудись. Щось по весіллю, — Віка насуплюється. 

— Значить, справ у мене немає, а  мотоцикл є. Їдеш? 

— Хіба що можеш підвезти мене на місце зустрічі, — каже вона награно байдужим тоном. 

— Поїхали, — киваю. 

Дівчата люблять мотоцикли. Це аксіома. Ми виходимо на вулицю, а я думаю, що треба б купити їй шолом. Не діло, що один з нас ризикує головою. 

Сідаємо, цього разу Барбі сідає позаду. Обіймає мене своїми руками. Притискається обличчям до спини, коли я рушаю. 

Відразу на швидкість я не зриваюсь, ми виїздимо з району, де діють обмеження швидкості, але вже опинившись в загальному потоці машин, я розвиваю швидкість, ведучи мотоцикл між машинами, так, що ми переганяємо їх всіх. Проте місто не годиться для високих швидкостей. 

Вже направляючи мотоцикл за місто, щоб виїхати на швидкісну трасу, розумію, що не спитав у Віки, а куди саме її везти… Мені зараз байдуже, куди їхати. Аби лише відчувати її тепло за спиною. 

Потім знак міста залишається позаду, я натискаю на газ, збільшуючи швидкість. І ми летимо, такі вільні і швидкі, що навіть вітер нам заздрить в цю мить. 

Віка обіймає мене. Тримається міцно, але в той самий час я відчуваю, що вона теж кайфує від цього. Коли я зупиняю мотоцикл на заправці, щоб взяти каву й зігрітися, вона все ще обіймає мене. 

— Люблю, — каже тихо. — Швидкість і свободу. 

— В цьому ми схожі, — я знімаю шолом, кладу його собі на руку. — Тобі каву з якими сиропом? 

— Батько хоче, щоб я вийшла заміж, — вона зазирає мені в очі. 

Слова вибивають повітря з моїх легень. Я не знаю як на них реагувати. Тому просто дивлюсь в її очі, сині як небо і глибокі як Маріанський жолоб…

***
ось і чергова глава, діліться враженнями

і поставте книзі сердечко, якщо вона вам подобається, дякую