25. Броніслав

Новий проект мене закрутив. Вибудовувати бізнес я умів і любив. А після відвідин Насті я відчував себе таким придурком, що взагалі зарікся ще з Вікою бачитись. Замість того краще працювати. 

Проте несподівано за кілька днів справи встали. Хтось впливав на дозвільні органи і проект відведення землі нам не хотіли погоджувати. Це, звісно, іноді траплялось. Чим кращий шмат землі, тим важче його було вирвати у конкурентів. Але саме цей житловий комплекс, який я почав будувати, мав бути успішний. Ми загодя домовились з усіма чиновниками, і коли зам доповів мені, що прийшла відмова в погодженні, я вирішив навіть не смикати Ореста, а сам поїхати розібратися. 

А найбільш хріновим було те, що я перманентно думав про маленьку маніпуляторку. Вона мов колючка сиділа в моєму мозку. і варто було мені побачити світлу голову десь у натовпі, як у мене все починало валитися з рук, хоча я і розумів відразу, що то не Віка. 

Це бісило. І ліків від цієї напасті не було. 

Я просто не знав, що мені з цим усім робити. Зазвичай жінки самі мені на шию вішались. І мені просто можна було обирати. А навіть якщо і траплялася якась норовлива спокусниця, то я все одно знаходив шлях до її ліжка. З Вікою я собі не міг дозволити навіть залицяння.

Це було б абсолютно недоречно. Тим більше, що у неї був наречений. 

І ставати жертвою її маніпуляцій я теж не хотів. А я вважав, що вона така і є, маленька ляльководиха, яка смикає то матір, то Андрія, і можливо й Орест потрапив під її вплив. Я не вони. Цього ніокли не станеться. 

І от ці думки у мене в голові і крутились. Їдеш за кермом, тільки відволікся на мить від дороги, а вже півгодини думаєш про одне і те саме — про Віку. Пʼєш каву, задумався і лише згодом отямлюєшся і ловиш себе на тому, що знову думаєш про неї. Навіть на нарадах — зам чи фінансист доповідають мені про справи, а у мене  в голові ВІка. 

Як тут не злиться? 

Тож можливість поскандалити і випустити пару в кабінеті начальника відділу землеустрою мене навіть порадувала. 

В кабінет входжу як до себе додому. Я тут часто бував, і Ігор Валентинович — мій гарний знайомий. 

— Привіт, — простягаю йому руку. — Може поясниш до чого увесь цирк з паперами? — стукаю пальцем по теці, яку мені дали мої юристи перед виїздом з офісу. 

— Це ти мені скажи, коли встиг перейти дорогу комусь зверху? — відповідає він питанням на питання. — Це явно спланована операція проти тебе, от тільки кінців так просто не видно.

— Та мало я кому міг дорогу перейти? — я знизую плечима. — Може Волкову з “місьбудтрансу”, може Парамонову з “Альянс Будівництво”? Вони обоє хотіли виграти тендер на моє будівництво.  Але ти ж не хочеш сказати, що вони знайшли як вплинути на тебе? 

— Я теж думав, що на заваді міг стати хтось з них, — киває Ігор. — Але ні, тут хтось вище, Броніславе. 

— Так вище, що і ти дістатись не можеш? Гарік, не чуди. 

— Намагаюсь, але кінці гарно приховані. Я навіть не можу знайти цього примарного ворога, — він насуплюється. — Хтось витратив на це дуже багато грошей і багато фірм-прокладок. 

— Ти мені скинь всіх, хто подавався на цю землю, — кажу я. — Я продивлюсь звʼязки між фірмами. А що з проектом? Подамо його ще раз? Мої юристи рвуться в суд, але тоді справа затягнеться на рік, а я планував весною вже котлован рити і сваї забивати під будівництво…

— Я все скину, — киває він. — Якби ж нам хоч одну ниточку… Тоді ми б не відпустили того пацюка. 

Розмова вийшла якоюсь ні про шо, розумію я. Інформації я отримав майже нуль. Проект ми звісно домовились виправити, але якшо Ігоря зупиняють згори, то що  в тому проекті не змінюй, воно все одно зависне  в кабінетах. 

Тож залишалось почекати, і глянути просто хто піде просити собі землю за той час, поки я буду битися мови риба об лід, намгаючись подолати бюрократичну стіну. 

Це вимагало терпіння. Багато терпіння, як на рибалці. Але я впевнений, в кінці я витягну дуже жирну рибину. 

Слід було обговорити ситуацію з Орестом, і перенаправити його як регіонального директора на курування всього процесу, поки ми будемо займатись чимось іншим. 

Але Орест останнім часом більше уваги приділяв Насті, ніж роботі. Що теж не могло мене не дратувати. От і зараз зателефонував йому, вважаючи, що він в офісі, але виявилось, що він поїхав обідати додому. Ну не придурок? 

Я вирішую перехопити його там. І прочитати по дорозі в офіс немаленьку таку нотацію. Про те, що вдома у Ореста може бути Віка, я старанно не думав. Вона мала бути в універі. Її розпорядок мені вже донесли люди, яких я приставив наглядати за Барбі. Залишити її без охорони я не міг, це була невелика поступка самому собі. 

Вже біля дому Ореста мій телефон знову задвознив. Глянув на екран — Катя. першою думкою було просто скинути дзвінок. Але потім я все ж підняв слухавку…