24. Віка

Серце калатає, в горлі пересохло. Якщо він скаже матері, що я до нього приставала… Що ми спали в одному ліжку… Чому я думаю про це, він такого ніколи не скаже… Якщо скаже, підставить себе. А щодо клубу… Я знаю, що мама мені все одно довіряє. А може, їй просто немає особливого діла до мене. Вона хоче бути молодою, хоче почати все з нуля. Вона заплющувала очі і буде заплющувати їх і далі. 

— Так, — врешті-решт кажу я. — Добре, що Броніслав прийняв ваші стосунки. 

— Ви так за це всі переживали, наче я якась квочка, а Орест — моє курча, — посміхається Броніслав. — Давайте закриємо цю тему, Орест дорослий відповідальний чоловік, саме такий, яким виховував нас батько. І я завжди буду підтримувати його вибір. Але мова зараз не про нього, а про тебе, ВІко. 

— Я буду обережною, — кажу, зазираючи йому в очі. Це правда, я дійсно вирішила, що більше з чужих рук нічого не візьму. Це буде мені урок на все життя. Не хочу переживати той кошмар знов… — Дякую, що хвилюєшся, — додаю тихіше.

— Що там казали в деканаті? Настю, тебе вже викликали туди? — змінює тему Броніслав. Незрозуміло, коли він встиг добратись до мого навчання і дізнався, що у мене по філософії є хвости. І це так бісить. 

Я злюсь. ніби ж навіть подякувала йому, а він за своє! Перейшов на іншу тему, він мене що, переслідує? 

— Ні, не викликали, — дивується мама. — Віко, а ти не казала, що в тебе хвости. 

— Я вже домовилась, все принесу на понеділок, — бубню я, знов дивлячись на Броніслава. Ніякий він тепер не Слава і ніколи ним не буде. Я не пробачу цей спектакль!

— Ось бачиш, Настю, — Броніслав дивиться на мою матір. — Я розумію, що у вас з Орестом зараз все в рожевих окулярах, гормони грають, кохання… Але треба ж і дитині час приділяти! Вона в клубі замість того, щоб виправляти оцінки в універі. 

— Віко, ти ж все перескладеш, правда? — мама зазирає мені в очі. 

— Так, перескладу, — я киваю. — Пробач, ма. Просто не люблю ту філософію, там нудно. 

— Я теж її не любила, — замислено каже мама і гладить мене по голові, як маленьку. — Ну, добре, якщо будуть якісь проблеми, ти звертайся до мене. Все ж, я твоя мама. І я завжди тебе вислухаю і допоможу. Так ми знайдемо рішення разом, добре? 

В цю мить десь з вітальні лунає мелодія її телефону. 

— Ой, кинула десь мобільник, — мама швидко залишає мене з Броніславом сам на сам. 

— Бачиш, все так, як хочу я. Вона завжди була такою, — я усміхаюсь. 

— Маленька, випещена маніпуляторка, — каже він, ставлячи чашку. — Ось хто ти. Навчання потроху запускаєш, ошиваєшся в компанії маргіналів, лізеш в неприємності… 

— Я перескладу, я не обманюю, — я насуплююсь. —  І пити з чужих рук теж більше не буду, я не дурепа. Дякую, що врятував тоді. Якщо так хочеш все розповісти матері… Авжеж, ти можеш це зробити. Але навряд це сильно на щось вплине, ти ж сам бачиш, яка вона. 

— Так, я вже побачив, — він киває. — З нею немає сенсу говорити, відповідальністю від неї і не пахне. Доведеться самому за тобою наглядати. Зі мною твої маніпулятивні номера не пройдуть. 

— Це не обовʼязково, — я знизую плечима і схрещую руки на грудях. — Думаю, нам з тобою краще взагалі менше бачитись. Після тих твоїх слів я не горю бажанням взагалі бачити тебе.

— Думаєш, у мене інших справ немає, як за тобою хвостиком ходити? — здіймає брову. — Але охорона за тобою буде наглядати. І якщо влізеш в щось протизаконне — то і покараю тебе я особисто. 

— Навіщо ти це робиш? Хто я тобі? — я все ж опускаю очі і прикушую губу. 

Нігтями впиваюсь в руки. Все ж, я дуже злякалась. Серце калатає, як скажене. Мені сумно і боляче. Матері завжди було начхати на мене, а це ще один доказ цього. І я знала, що так і буде. А йому… Йому просто хочеться зробити мені неприємно, помститися… Це не любов. 

— Ти частина сім’ї. Я занадто довго вибудовував свій бізнес не для того, щоб якась шмаркачка своєю поведінкою кинула тінь на репутацію моєї компанії. 

Коли він каже про частину сімʼї, тілом проходить тепло. Але це все неправда, це не турбота. Він просто розривається від бажання отримати мене і обовʼязку перед братом. І мені дуже боляче, бо почуттів у цьому всьому немає. 

— Он воно як, — намагаюсь зробити так, щоб мій голос не тремтів, здається, мені знов хочеться плакати, прямо як вчора ввечері. — Що ж, постараюсь не кидати ніяких тіней.

— Звісно, постарайся, Барбі, — прямий погляд, в якому плескається розпечена лава. Від того погляду кидає в жар. 

Але він дуже швидко відводить погляд, і підводиться. 

— Схоже я свою частину обов'язків виконав, — каже. — Передай матері подяку за чай. Пиріг вище всіляких похвал, може й ти колись навчишся такі пекти. 

— Дякую за вчора, — кажу майже пошепки. 

— Не старайся, не підлизуйся, — відповідає Броніслав. — Я тебе наскрізь бачу. 

Думаю, що він дурень. Бо якби бачив наскрізь, знав би, що зараз відбувається у мене на душі. Знав би, що я весь час думаю про нього, хоч і забороняю собі це робити. 

Нічого не кажу, тільки відводжу погляд. Хай йде.