21. Віка. Товстошкірий мудак чи комфртний хлопець?

Я дивлюсь на нього з викликом. Знаю, що правда на моїй стороні. І що між ним і Славою все одно практично нічого не було. Я була накачана наркотиками. То навіть не було моє бажання! Мій розум був затуманений. Андрій мене кохає і нічого не скаже. 

— Алло, — каже Броніслав. — Андрію? У мене тут Віка, дуже хоче, щоб ти приїхав. Вона ночувала зі мною, але додому їхати на моїй машині не має бажання. 

Броніслав називає адресу  і дивиться на мене. Потім каладе слухавку. 

— Ну як? Готова? 

— Готова, — кажу похмуро. — Думала, ми знайшли спільну мову, але я помилилась. Я часто помиляюсь в людях. 

— Ну обманювати ж коханого негарно, ВІко, — продовужє знущатись Броніслав. — Зараз він буде знати правду. 

— Так, обманювати майбутнього чоловіка дійсно недобре, — я киваю і усміхаюсь. — Але ось побачиш, Андрій ніколи мене не кине.

— Ходімо в будинок, ще застуду підхопиш, — видає Броніслав байдужим тоном. Схоже зачепити його балачками про мого нареченого не вийде. Йому просто начхати. 

— Не говори зі мною. Я буду стояти тут. А ти йди на всі чотири сторони, хоч в будинок, хоч до своїх шльондр, — в тон йому відповідаю я.

— Вони тут до чого? Ти що ревнуєш? —  він хмикає. — Можеш бути спокійна, одружуватись на них я не збираюсь. 

— Та мені якось начхати, — я знизую плечима. — Тепер мені начхати на все, що з тобою повʼязане. Не говори зі мною.

— А раніше було не начхати? — він звісно говорить. Може навіть задоволення отримує від того. 

Я тільки хмикаю і не відповідаю. На вулиці прохолодно, шкірою йдуть мурахи. Що ж, зато це хоч трохи остудить мене, бо я зараз дуже зла. 

Андрій приїздить за півгодини. Певно дістатись до Броніславого будинку швидше не було можливості, наречений живе в іншому районі. 

До того часу Броніслав виніс мені свою товстівку, але я її не взяла, лише відвернулась від нього. 

— Вперта коза, — сказав лише Броніслав на мою поведінку. — Так малі діти себе поводять. А потім чхають і кашляють. 

— Товстошкірий мудак, — прокоментувала я і, трохи подумавши, додала: — До того ж, старий.

Коли хвіртка відчиняється і з'являється Андрій я відчуваю якесь дивне передчуття задоволення. Знаю, що той завжди буде на моєму боці, я йому з дитинства подобаюсь.

— Нарешті ти приїхав, — кажу Андрію. — Забери мене звідси. 

— З тобою все гаразд? — стурбовано оглядає мене з ніг до голови, потім похмуро дивиться на Броніслава. Той відповідає йому таким же поглядом. 

— Мене вчора накачали наркотиками в клубі, — відповідаю я і неохоче додаю: — Броніслав допоміг. Ну і не здав матері, за що я вдячна.

— Так, голубки, у мене ще купа справ, — каже Броніслав. — Віка десь загубила свою куртку, сподіваюсь  і відмовляється брати мій одяг, тож нема чого стояти на вулиці. Або заходьте  в будинок, або їдьте. 

— Ні, ми поїдемо, — я беру свого хлопця за руку. — Андрію, відвези мене додому.

— Як хочете, — киває Броніслав. — Побачимось на вечері на честь призначення Ореста. Сподіваюсь, тобі моя спальня була досить затишною, — не втримався від шпильки наостанок Броніслав і розвернувшись пішов геть.

— Дякую, що не зґвалтував мене, поки я була під кайфом і нічого не розуміла, — відповідаю, зазираючи йому в очі.

— Віко? А тепер поясни все, бо я майже нічого не зрозумів. Чому він не викликав тобі швидку, якщо тобі було погано? 

— А фіг його знає… Може, хотів скористатись моїм тілом? — я зиркаю на Славу. Ні, ніякий ти не Слава. Броніслав і крапка!

— А може і скористався? — Андрій йде до машини, і поглядає на мене. — Віко, точно все гаразд? Може в поліцію варто звернутись? Ти все памятаєш? 

— Ні, не треба поліції, — я зітхаю. — Вчора він врятував мене від згвалтування. А далі просто не здав матері, бо я не хотіла, щоб та мене побачила в такому вигляді. Все ж, ми майже родичі. Добре, що він мене не здав.

— Віко, ти знаєш, мені вся ця ситуація дуже не подобається. Де ти встряла в таку неприємність? — Андрій хмуриться все більше. 

— Я була з Алісою. Ми просто пішли в клуб. Потім мені щось підсипали. Так, це була дурість, —  я киваю і трохи хмурюсь. — Але якщо ти збираєшся і далі читати мені нотації, я можу поїхати на таксі. 

— Не треба зараз маніпуляцій, добре? Я переживаю за тебе. І за наші стосунки теж. Ти чудово знаєш, що я тебе люблю, — він зазирає мені в очі, а потім відчиняє переді мною дверцята свого бентлі. — Сідай, он вже кінчик носа почервонів від холоду. 

— Дякую, — я сідаю в машину і одразу ж розслабляюсь в теплому салоні, прикриваючи очі. 

Але Андрій надовго розслабитись не дає. Він напевно трохи ревнує, хоч і добре тримає себе  в  руках. Сідає за кермо, рушає, потім продовжує.

— Віко, я тобі довіряю. Абсолютно. Але те що ти дозволила якимось покидькам себе пригостити це не гарно. Уяви якби я пригостив якихось дівчат в клубі? Щоб ти відчувала? 

— Я нічого не дозволяла. Це Аліса взяла ті напої. А я не захотіла залишати її саму. Потім вони причепились з танцем. Я думала, що потанцюю один, і ми викличемо таксі.