10. Забери мене звідси...

Повівся як мудак. І відчуваю себе так само. Не треба було їй грубити. Але іншого виходу не бачу. Якщо вона до мене привʼяжеться нікому від того добре не буде.

Я ж себе чудово знаю, вона мені набридне дуже швидко. Якби на місці ВІкі була якась інша дівчина, я б без зволікань скористався запропонованим тілом. Але вона — майже падчірка мого брата. Орест налаштований дуже серйозно відносно її матері. Лізти в родинні стосунки я не хочу.

Чому ж бляха всі нутрощі скрутило від того, що її немає поруч? 

Не витримую і біжу за дівчиною. Треба її відвезти. Бо знову втрапить в халепу. 

Чую як гримнули вхідні двері. Розпсихувалась. Часу обдумати, що саме я їй скажу у мене немає. 

Просто біжу за нею на вулицю. і ловлю Барбі біля виходу з двору. 

— Стояти! — гарчу їй на вухо, хапаючи за руку. 

— Відчепись! — хоче вирватись, бачу, що з її очей вже течуть сльози. — Відпусти мене!

— Плакса! — кажу їй. — Не можу відпустити. Я тебе обіцяв довезти і довезу. 

— Не поїду з тобою! Доїду сама! — вона знов смикається і відводить погляд, не хоче дивитись на мене, або не хоче, щоб я дивився на неї. 

Я борюсь з двома почуттями. Бажанням обійняти її і зацілувати —  в гніві вона прекрасна. Друге бажання диктує розум. Її потрібно відпустити. Та хрін я її відпущу. 

В цю мить підʼїздить таксі, і паркується перед моїм двором. 

— Відпусти! А то знов вдарю! — шипить вона і кусає мене за руку. 

— Ти лише раз змогла застати мене зненацька, — кажу я, притискаючи її до себе. Рука звісно болить, може навіть синець залишиться. На памʼять. — Ти поїдеш зі мною. Не обговорюється. Подобається це тобі, чи ні. 

— Я все їй викладу, як на духу… Все скажу! Тільки сунься зі мною! — погрожує вона.

— Знайшла чим лякати, — тут мені навіть смішно стає. — Ходімо  в будинок. 

Визираю з-за хвіртки і кричу таксисту:

— У ваших послугах вже немає потреби, ми передумали! 

Таксист щось кричить, але їде, щойно я зачиняю хвіртку. 

— Чого тобі треба?! Відпусти мене! — продовжує смикатись Барбі. 

— НІчого мені не треба. Просто не хочу, щоб ти їздила з ким попало, — бурчу. 

Сам не розумію, що на мене найшло. Але і відпустити її не можу. І щось адекватне сказати теж не виходить. Просто придурком якимось став з киселем замість мізків. 

— Те, з ким я їздитиму, не має до тебе жодного стосунку! — шипить вона. — Хто я тобі? Ніхто!

— А давай я Андрюші зателфоную, хай тебе забере! До нього все має стосунок! — психую я.  

— А зателефонуй! — раптом говорить Барбі, зло зиркаючи на мене. — Або я сама подзвоню! Аби тільки не з тобою!

— Не забудь розказати, що ми спали в одному ліжку. Він  в захваті буде! 

— Я розповім йому! Я не обманщиця! Скажу, що ти мені подобався, але тепер це в минулому! — відповідає вона з викликом.

Я довго дивлюсь на неї. Таке наївне дитя. Якби моя дівчина мені сказала те, що вона планує сказати своєму нареченому, я б відстерилв яйця конкуренту. І розпрощався б з дамою. Навіщо мені такі стосунки? Але Віка, здається, дуже впевнена, шо її хлопець відреагує, як лох, і все їй пробачить. Схоже, час дати їй ще один урок життя. 

— Давай номер Андрія. Звідси ти поїдеш або з ним, або зі мною. 

— Пішов нафіг! — вона знов смикає руку. — Відпусти, негайно!

— От бачиш, ти не готова казати йому правду, — кажу а самому теж до біса неприємно. Я б волів, щоб Андрій її кинув негайно. Сам не знаю, навішо це мені. 

— Готова, на! — вона раптом витягує телефон. — Хочеш? Я знаю, що він мене ніколи не кине, придурок ти!

Я посміхаюсь, дістаю свій телефон, і набираю цифри, які вона показує на екрані. Прикладаю телефон до вуха, зазираючи Барбі в очі. Ну? Коли вона скаже припинити? 

ВІКА

Я дивлюсь на нього з викликом. Знаю, що правда на моїй стороні. І що між ним і Славою все одно практично нічого не було. Я була накачана наркотиками. То навіть не було моє бажання! Мій розум був затуманений. Андрій мене кохає і нічого не скаже. 

— Алло, — каже Броніслав. — Андрію? У мене тут Віка, дуже хоче, щоб ти приїхав. Вона ночувала зі мною, але додому їхати на моїй машині не має бажання. 

Броніслав називає адресу  і дивиться на мене. Потім каладе слухавку. 

— Ну як? Готова? 

— Готова, — кажу похмуро. — Думала, ми знайшли спільну мову, але я помилилась. Я часто помиляюсь в людях. 

— Ну обманювати ж коханого негарно, ВІко, — продовужє знущатись Броніслав. — Зараз він буде знати правду. 

— Так, обманювати майбутнього чоловіка дійсно недобре, — я киваю і усміхаюсь. — Але ось побачиш, Андрій ніколи мене не кине.

— Ходімо в будинок, ще застуду підхопиш, — видає Броніслав байдужим тоном. Схоже зачепити його балачками про мого нареченого не вийде. Йому просто начхати. 

— Не говори зі мною. Я буду стояти тут. А ти йди на всі чотири сторони, хоч в будинок, хоч до своїх шльондр, — в тон йому відповідаю я.

— Вони тут до чого? Ти що ревнуєш? —  він хмикає. — Можеш бути спокійна, одружуватись на них я не збираюсь.