9. Ненавиджу тебе

Ця ніч була важкою. Лежати поруч з Вікою, яка так солодко пахнула, така тепла і геть розслаблена, і не могти нічого зробити — вишукане знущання. Я сам не розумів якого біса моє тіло так реагує на неї. Мов магніт в ній зашито. Один погляд і все камяніє. Один дотик і я мов той юнець готовий вибухнути. 

Я ледве зміг заснути під ранок. Але варто було Барбі повернутись в моїх обіймах на спину як мене знову підкинуло.

Я не міг втриматись, аби хоч просто її не роздивитись. Обличчя мов у ляльки, пухкі губки, які манять до себе. Я ж пам'ятаю, які вони солодкі. Як Віка вміє тихо зітхати прямо під час поцілунку, танучи від натиску. 

Сам себе лаю за те, що пригадую наш поцілунок. 

І переводжу погляд на її груди, що рівно здіймаються прикриті ковдрою. А от ніжки вилізли з-під ковдри. І певно халат за ніч задерся, адже ідеально рівна нога абсолютно оголена. Шкіра на вигляд така оксамитова, така ніжна. Я не витримую. Торкаюсь коліна кінчиками пальців. Все як я і передбачав, відчуття, мов до гарячого шовку торкаюсь. Веду пальцями вгору, просто тому, що не можу зупинитись. 

І в цю мить її очі злякано розплющуються. В голові пролітає за цю секунду тисяча і одне пояснення моїх дій. 

Віка реагує миттєво. Зарядила мені ляпас, відсунулась на край ліжка, ще й сили звідкись взялись висмикнути ковдру. 

— Ти що витворяєш, збоченець, — каже злякано. 

— Нічого, — я намагаюсь прикрити свою вранішню фізіологію. 

Вона теж все помічає, бо одразу ж червоніє і різко відвертається від мене. 

— Іди в душ… А я піду в інший. 

— Чудова ідея! — кажу з ентузіазмом. 

Душ. Крижаний. Ось те єдине, що мене зараз може врятувати. 

Ну хоч не кинулась на мене знову з кулаками. Схоже, сьогодні вже шок від вечірніх пригод минув, і Віка починає думати більш тверезо. Для нас обох це дуже добре. Якщо вже я твердо вирішив не чіплятись до неї, то буде краще, коли і вона мені в цьому допомогатиме, а не лізтиме з обіймами. 

— Ну іди вже кудись… — повторює тихо. — Будь ласка. 

— А якщо не піду, то що? — якийсь біс в мене вселився, не інакше. 

— Підеш, — говорить Віка, все ж краєм ока поглянувши на мене. — Будь ласка, Славо.

Це заборонений прийом. Так мене називала лише мама. Я важко зітхаю, проковтуючи грудку, яка зібралась в горлі. І встаю з ліжка. Що ж, треба справді освіжитись. Хоча тепла і така домашня Віка в моєму ліжку мені й страшенно подобається, та вічно ми тут лежати не можемо. Тим більше, що у мене руки чухаються знову її помацати. 

Душ роблю спочатку теплий, потім майже холодний. Треба остудити розпечене тіло. Щоб знову якось з нею комунікувати і не знемагати від незадоволеного бажання. 

Ретельно стираю краплі води, і розумію, що хоч як би не старався, бісова Барбі буде ще довго стояти у мене перед очима, змушуючи страждати від хіті. А я проклятий джентльмен. Міг би почати цілувати її сонну, може б тоді хоч не так образливо за ляпас було. 

Повертаюсь в кімнату. Віки там вже немає. Тож одягнутись можу абсолютно спокійно. Сьогодні вихідний, отже костюми і сорочки можна відкласти в бік. Одягаюсь більш неформально. І йду на кухню. Сподіваюсь, Барбі знає туди дорогу. 

Клацаю кавоваркою. Барбі, здається, любить каву з вершками, а от до солодощів вона абсолютно байдужа. Ну тим краще, мені більше буде. Я особисто не уявляю свого життя без солодкого. 

За мить чую тихі кроки і повертаюсь на звук. Та бляха ж муха! Вона знущається наді мною. Чи просто настільки невинна, що навіть не розуміє, як вона на мене діє? 

Барбі стоїть з мокрим волоссям, яке розметалось по плечах, очі виблискують, дивлячись на мене. Мене просто розриває від бажання схопити її в обійми і почати цілувати. 

І я зриваюсь. Роблю крок їй на зустріч і… 

ВІКА

Коли я заходжу на кухню, де вже пахне кавою, Слава одразу помічає. Дивиться на мене, а я дивлюсь на нього, не в силах відвести погляд. Раптом він в два кроки долаю відстань між нами, пронизуючи мене очима кольору тієї самої забутої на столі кави. І мене й бадьорить і кидає в жар одночасно. 

ВІн кладе руки мені на плечі, і різко схиляється до моїх губ.  

Я вся тремчу. Мене буквально трясе від дотику його губ до моїх. І я здаюсь… Я хотіла, щоб він поцілував мене ще вчора…

Наші губи несміливо сплітаються, ніби вперше пробуючи один одного на смак. Від Слави пахне кавою, це виявляється смачно і дуже незвично. Я подаюсь йому на зустріч, готова до серйознішого. 

Але Броніслав так само різко відступає. 

— Якщо продовжу, то боюсь не втримаюсь, — каже глухо. Його груди важко здіймаються, він запускає руку в своє волосся так, ніби хоче його висмикнути. 

— Я… — я прикушую губу і відводжу погляд. Не знаю, що казати. Думаю лише про те, що якщо він все ж отримає бажане, то потім я йому, скоріш за все, буду зовсім не потрібна.

Ця думка трохи витверезвлює. Але в той самий час мені стає боляче. 

— Твоя кава готова, — каже Броніслав. — Пий, і поїдемо до тебе. Думаю твоїй мамі дуже цікаво, де ти ночувала, треба придумати якусь нову казочку для неї! — він говорить різко, навіть роздратовано. 

— Я скажу, що була у Аліси, а що, не можна? — я насуплююсь. 

— Тобі видніше. Можу взагалі висадити десь за п'ятдесят метрів від будинку, — додає він. 

— Певно, так буде найкраще, — я киваю. 

Чомусь атмосфера зовсім інакша. Вчора я все собі придумала. Я йому не подобаюсь. Це просто бажання, він хоче завоювати мене, як якийсь трофей, але я ніякий в біса не трофей. 

Броніслав мовчки п’є свою каву, уникаючи поглядів на мене. Так, ніби я йому неприємна.