18. Броніслав. Ранок

Ця ніч була важкою. Лежати поруч з Вікою, яка так солодко пахнула, така тепла і геть розслаблена, і не могти нічого зробити — вишукане знущання. Я сам не розумів якого біса моє тіло так реагує на неї. Мов магніт в ній зашито. Один погляд і все камяніє. Один дотик і я мов той юнець готовий вибухнути. 

Я ледве зміг заснути під ранок. Але варто було Барбі повернутись в моїх обіймах на спину як мене знову підкинуло.

Я не міг втриматись, аби хоч просто її не роздивитись. Обличчя мов у ляльки, пухкі губки, які манять до себе. Я ж пам'ятаю, які вони солодкі. Як Віка вміє тихо зітхати прямо під час поцілунку, танучи від натиску. 

Сам себе лаю за те, що пригадую наш поцілунок. 

І переводжу погляд на її груди, що рівно здіймаються прикриті ковдрою. А от ніжки вилізли з-під ковдри. І певно халат за ніч задерся, адже ідеально рівна нога абсолютно оголена. Шкіра на вигляд така оксамитова, така ніжна. Я не витримую. Торкаюсь коліна кінчиками пальців. Все як я і передбачав, відчуття, мов до гарячого шовку торкаюсь. Веду пальцями вгору, просто тому, що не можу зупинитись. 

І в цю мить її очі злякано розплющуються. В голові пролітає за цю секунду тисяча і одне пояснення моїх дій. 

Віка реагує миттєво. Зарядила мені ляпас, відсунулась на край ліжка, ще й сили звідкись взялись висмикнути ковдру. 

— Ти що витворяєш, збоченець, — каже злякано. 

— Нічого, — я намагаюсь прикрити свою вранішню фізіологію. 

Вона теж все помічає, бо одразу ж червоніє і різко відвертається від мене. 

— Іди в душ… А я піду в інший. 

— Чудова ідея! — кажу з ентузіазмом. 

Душ. Крижаний. Ось те єдине, що мене зараз може врятувати. 

Ну хоч не кинулась на мене знову з кулаками. Схоже, сьогодні вже шок від вечірніх пригод минув, і Віка починає думати більш тверезо. Для нас обох це дуже добре. Якщо вже я твердо вирішив не чіплятись до неї, то буде краще, коли і вона мені в цьому допомогатиме, а не лізтиме з обіймами. 

— Ну іди вже кудись… — повторює тихо. — Будь ласка. 

— А якщо не піду, то що? — якийсь біс в мене вселився, не інакше. 

— Підеш, — говорить Віка, все ж краєм ока поглянувши на мене. — Будь ласка, Славо.

Це заборонений прийом. Так мене називала лише мама. Я важко зітхаю, проковтуючи грудку, яка зібралась в горлі. І встаю з ліжка. Що ж, треба справді освіжитись. Хоча тепла і така домашня Віка в моєму ліжку мені й страшенно подобається, та вічно ми тут лежати не можемо. Тим більше, що у мене руки чухаються знову її помацати. 

Душ роблю спочатку теплий, потім майже холодний. Треба остудити розпечене тіло. Щоб знову якось з нею комунікувати і не знемагати від незадоволеного бажання. 

Ретельно стираю краплі води, і розумію, що хоч як би не старався, бісова Барбі буде ще довго стояти у мене перед очима, змушуючи страждати від хіті. А я проклятий джентльмен. Міг би почати цілувати її сонну, може б тоді хоч не так образливо за ляпас було. 

Повертаюсь в кімнату. Віки там вже немає. Тож одягнутись можу абсолютно спокійно. Сьогодні вихідний, отже костюми і сорочки можна відкласти в бік. Одягаюсь більш неформально. І йду на кухню. Сподіваюсь, Барбі знає туди дорогу. 

Клацаю кавоваркою. Барбі, здається, любить каву з вершками, а от до солодощів вона абсолютно байдужа. Ну тим краще, мені більше буде. Я особисто не уявляю свого життя без солодкого. 

За мить чую тихі кроки і повертаюсь на звук. Та бляха ж муха! Вона знущається наді мною. Чи просто настільки невинна, що навіть не розуміє, як вона на мене діє? 

Барбі стоїть з мокрим волоссям, яке розметалось по плечах, очі виблискують, дивлячись на мене. Мене просто розриває від бажання схопити її в обійми і почати цілувати. 

І я зриваюсь. Роблю крок їй на зустріч і… 

***
ось і чергова глава, поставте книзі сердечко, якщо хочете продовження