17. Віка. Поруч...

Після того, що сьогодні трапилось, я раптом розумію, що коли Броніслава немає поруч, то мені реально страшно. Це ірраціональний страх, я знаю, що тут мені нема чого боятись, але все одно не можу це контролювати. 

— Добре, якщо ти хочеш, щоб я пішла, я піду, — кажу врешті-решт, відводячи погляд. 

Броніслав важко зітхає.

— Та посидь тут якщо хочеш, — каже, відкочуючись максимально далеко на інший край ліжка.

— Дякую, — я залажу на ліжко з ногами і обіймаю коліна, кладучи на них голову. 

— Ковдру теж можеш брати, якщо замерзла, — добріє прямо на очах Броніслав.

Я киваю і тягну собі шматочок ковдри, накриваю ноги, але все ще сиджу. Ну, мені дозволили посидіти. Я не хочу, щоб мене зараз вигнали. 

— Я буду спати, — повідомляє Броніслав, змірявши мене довгим поглядом. І відвертається від мене. Мала б радіти, що не пристає. 

Але в цю мить мені хотілось, щоб він навпаки обійняв мене. Певно, це неправильно. 

— Добраніч, — кажу тихо. 

— Тільки не вздумай плакати, — бурчить він, певно щось почувши в моєму голосі. 

— Угу, — киваю і дивлюсь йому в спину. 

Чому мені так хочеться бути поруч? Чому з ним я почуваюсь в безпеці? Раніше такого не було. 

Я все ж влягаюсь в ліжко і відвертаюсь. Очі чомусь знов наповнюються сльозами, але я не видаю практично ані звука. Не хочу, щоб він думав, що я плакса. 

Плеча торкається гаряча рука, і Броніслав розвертає мене до себе, зазираючи в обличчя. 

— Бляха, Барбі! — каже тихо. — Ну що ти як маленька? — він обережно стирає великим пальцем сльозинку, яка зірвалась з вій і потекла по щоці. 

— Пробач, — відводжу погляд, не хочу здаватись дитиною, не хочу, щоб він вважав мене маленькою. 

— Ну от за що ти вибачаєшся?

— Я поводжусь, як дитина, ти сам сказав, — тихо кажу я. 

— На дітей у мене не стоїть, — він злегка усміхається. — Напевно, щоб ти не ревіла, треба до тебе знову поприставати? Тоді ти будеш злитись, — він посміхається ширше. 

— Так, буду злитись, — я червонію. Дійсно, я зараз лежу в його ліжку, я майже оголена, а він так близько… Але до цього моменту я взагалі про це не думала. 

— Ти сьогодні  і так забагато потрясінь пережила, — він хитає головою. — Я тебе просто обійму, гаразд? Не психуй. 

І обіймає. Притискає до свого великого тіла, втикається носом кудись мені у волосся. 

— Дякую, — кажу зовсім тихо. 

— Спи, і не вошкайся, бо я не залізний, —  обійми на мить стають міцнішими, а потім знову теплими і затишними. 

Я усміхаюсь і прикриваю очі. Поруч з ним я почуваюсь в абсолютній безпеці, мені так спокійно, але в той самий час серце все ж бʼється швидше. Але він не буде торкатися так… Сьогодні ні. 

Я червонію від своїх думок і від того, що сьогодні вперше допускаю думку, що він може торкатися мене зовсім інакше. 

Я йому подобаюсь? Чи це така гра в довгу, щоб… Ні, не хочу думати про це сьогодні.

Я тихо видихаю повітря, Броніслав пахне чимось дуже смачним, таким, що я б принюхувалась до нього ще, але я розслабляюсь в його обіймах і майже одразу поринаю в сон…

***

Я відчуваю дотики до мого тіла. Здається, мені сниться сон, в якому Броніслав не зупиняється на обіймах. Він торкається мене… Долонями, губами, притискає моє тіло до свого і від того мені стає гаряче. Я розумію, що це сон, і що зараз, скоріш за все, ранок, але мені не надто хочеться прокидатись. Хоча б уві сні можна собі дозволити трохи більше…

Але коли гаряча долоня починає подорож від коліна вище, по стегну, підбираючись до найдорожчого, я різко розплющую очі. 

Бачу його обличчя близько-близько, а рука точно не наснилась. Серце калатає, в роті пересохло. Здається, я червонію, бо щоки палають.

І рука реагує швидше, ніж мозок. Я вмазую йому смачного ляпаса і відсахуюсь на краєчок ліжка, смикнувши на себе ковдру:

— Ти що витворяєш, збоченець… — бурмочу не так зло, як хотілось би.

***

Ось і чергова глава) діліться враженнями)  і не забувайте поставити книзі сердечко і додати до бібліотеки, якщо вона вам подобається

До речі, сьогодні на мій бестселер "Він тебе програв. Ти тепер моя.", якого було продано більше 2500 шт., діє максимальна знижка! Запрошую придбати вигідно!