8. Поруч

Якби ж вона знала, як важко мені зараз дається моя власна обіцянка не торкатись її зайвий раз і пальцем. Тому, що якщо не витримаю, то зірвусь.  І почну цілувати ці припухлі губки. Вона мені потім не пробачить. 

Дивлюсь на Барбі, роздумуючи, що їй сказати? Правду, що я розійшовся з Катериною? Чи трішки подражнити, якщо їй не все одно? Чи запропонувати зараз зателефонувати її женишку. Ой ні, бляха, тільки не йому. 

— Тут немає її футболок, — кажу нарешті. — Мої жінки цілком можуть носити й мої, якщо є така потреба. Але переважно я їх хочу споглядати без одягу. 

— Твої жінки… Он як, — вона трохи насуплюється. 

— А що ти думала? Що я монах з обітницею целібату? — певно алкоголь і адреналін і зі мною грають злий жарт. 

— Ні, я знала, що ти не монах, що ти спиш з усіма підряд, — вона відводить погляд. 

— А ось тут ти помиляєшся, —  не витримав таки, підійшов і відкинув світле пасмо з її обличчя. — Я дуже перебірливий, — кажу. — От такі як ти, допустимо, для мене недостатньо дорослі. А тепер, дурне дитя, в душ і спатки! 

— Я доросла, — не погоджується Віка. — Повнолітня. Не говори зі мною, як з дитиною!

Я усміхаюсь. А хто мені доказував, що я для неї старий? Боже. чому ти забув видати жінкам логіку, коли їх створював? 

Якби на місці Віки була якась інша дівчина, а я був бодай трішки дурніший,  прокинулись би ми завтра в одному ліжку. Але я зусиллям волі змушую себе відсторонитись від неї. Занадто велика спокуса. І забагато проблем буде, якщо зараз їй піддамся. 

Всупереч її словам беру її за руку, мов маленьку, і веду до ванної кімнати. Треба закінчувати наш дуже цікавий діалог, поки вона мене все ж не спровокувала. Я і так на волосинці від того, аби не поцілувати її. Я ж не з заліза зроблений. І тіло ще пам'ятає всі її вигини. Геть дорослі, бляха! 

Там про всяк випадок показую як увімкнути душ, де в шафі лежать рушники, і хочу втекти, бо помічаю як вона береться за край своєї футболки. А мені дивитись на те, як оголюється її тіло, не можна. 

Коли вже виходжу, вона раптом торкається долонею мого запʼястка. Важко втягую повітря. яке вже давно навколо просякнулось її запахом. Мов отруйний пилок навколо розлетівся. 

— Щось іще? — крізь зуби вичавлю з себе я. 

— Ти хороший, — каже тихо. 

— Помиляшся, — відповідаю, звільняючи руку з її несильного захвату. 

І виходжу з ванної. 

— Принесу тобі халат, — кидаю через плече. —  Він лежатиме на стільчику поруч з ванною. Твоя кімната одразу біля ванної. Моя — далі по коридору, думаю не переплутаєш.

Мені теж треба холодний душ. Все палає в штанях. Можна прикурювати. Віка це окремий вид тортур, про існування яких я навіть не підозрював. Всі ці її дотики, погляди і тихі зітхання діють на мене як найвитонченіший афродизіак. 

Я падаю на ліжко. Спати сьогодні напевно не зможу. Як тут заснеш, знаючи, що вона в сусідній кімнаті? 

Очі заплющую. Але там перед внутрішнім поглядом все одно вона. 

— Броніславе, — чую тихе. І неохоче дивлюсь на двері. — Можна увійти?... 

Я ковтаю важку грудку, що зібралась в горлі, варто було її побачити. Віка в закутана в халат, який я приніс. Давати їй свою футболку я поостеріся. Не треба мені зайва спокуса у вигляді її ніжок. Так закутана від шиї до ніг вона виглядає безпечнішою. Ну майже. Вологе волосся розметалось по плечах, красиве обличчя нагадує ангелочка. Дуже порочного ангелочка. 

Вона не чує відповіді і просто рухається до мене. За мить опиняється поруч і сідає на ліжко, дивлячись на мене:

— Не хочу залишатись сама…

— Ти мала б уже протверезіти, — кажу я. 

Зовсім недавно я навіть мріяв, щоб Барбі опинилась у моєму ліжку. Але у моїх фантазіях я міг робити з нею багато непристойних речей. А зараз — навіть торкнутися боюсь. 

— Я не пʼяна, — вона відводить погляд і додає тихіше: — Просто мені некомфортно самій. 

Я дивлюсь на неї з одним бажанням. Виставити її зараз за двері. А ще краще викликати таксі і відправити до мами...

ВІКА

Після того, що сьогодні трапилось, я раптом розумію, що коли Броніслава немає поруч, то мені реально страшно. Це ірраціональний страх, я знаю, що тут мені нема чого боятись, але все одно не можу це контролювати. 

— Добре, якщо ти хочеш, щоб я пішла, я піду, — кажу врешті-решт, відводячи погляд. 

Броніслав важко зітхає.

— Та посидь тут якщо хочеш, — каже, відкочуючись максимально далеко на інший край ліжка.

— Дякую, — я залажу на ліжко з ногами і обіймаю коліна, кладучи на них голову. 

— Ковдру теж можеш брати, якщо замерзла, — добріє прямо на очах Броніслав.

Я киваю і тягну собі шматочок ковдри, накриваю ноги, але все ще сиджу. Ну, мені дозволили посидіти. Я не хочу, щоб мене зараз вигнали. 

— Я буду спати, — повідомляє Броніслав, змірявши мене довгим поглядом. І відвертається від мене. Мала б радіти, що не пристає. 

Але в цю мить мені хотілось, щоб він навпаки обійняв мене. Певно, це неправильно. 

— Добраніч, — кажу тихо. 

— Тільки не вздумай плакати, — бурчить він, певно щось почувши в моєму голосі. 

— Угу, — киваю і дивлюсь йому в спину. 

Чому мені так хочеться бути поруч? Чому з ним я почуваюсь в безпеці? Раніше такого не було. 

Я все ж влягаюсь в ліжко і відвертаюсь. Очі чомусь знов наповнюються сльозами, але я не видаю практично ані звука. Не хочу, щоб він думав, що я плакса. 

Плеча торкається гаряча рука, і Броніслав розвертає мене до себе, зазираючи в обличчя.