7. А футболки її, значить, тут є...

Як же я бляха злякався. До сих пір обіймаю Барбі, а пальці тремтять. Я намагаюсь цього не показувати. Вперше в житті певно таке, щоб я боявся за іншу людину до таких дрижаків. Раніше мені все здавалось іграшками. Але те, що Віка наражала себе на небезпеку, зачепило якусь невідому струну в моїх нутрощах. 

— Я дам твоїй безвідповідальній мамці такого прочухана! — кажу, стискаючи Віку ледве не до хрусту кісток. 

— Не кажи їй, будь ласка, — вона зазирає мені в очі, ми дуже близько, наші подихи буквально змішуються. 

— Ти нормальна? — я ледве не вибухаю. — Як я не казатиму? То ти в чужі будинки лізеш, то п'єш коктейлі з рук незнайомців! 

— Вона мене тоді більше нікуди не відпустить… Або скаже батькові, і тоді той буде мене караулити, я не хочу… — вперто каже вона, дещо насупившись.

— Саме це і передбачає моя розмова з твоїми батьками! Хай краще за тобою дивляться! Я не завжди буду поруч, ти сама цього не хочеш! Отже хай мати виконує свій обов'язок! 

— Я більше не піду в такі місця… Ну, піду, але буду обережна, — одразу виправляє вона себе. — І пити ні з чиїх рук не буду. 

Я ледве не закочую очі. Кому ти, дівчинко, казки розповідаєш? Я що, сам не був  у твоєму віці? Був. І машину у батька крав, а потім клявся, що ніколи не зроблю так. А на наступні вихідні як тільки дівчата кликали, знову брав потай ключі від гаража. І пив з хлопцями, потім приходив додому ледве тримаючись на ногах і клявся мамі, що то востаннє.

Отже, зі мною такий номер не пройде. Не буде Настя за Барбі дивитись, буде сам за нею наглядати. Чомусь відчуваю за неї якусь відповідальність. 

— Гаразд, — зітхаю. Її щенячі очі  і близькість губ роблять свою справу, я стаю добріший. Ну не можу я на неї довго сердитись. — Але як ти собі це все уявляєш? Я тебе зараз відвезу додому, і твоя мати мене запитає, що з тобою відбувається. 

— Може, мені поїхати до тебе? — раптом запитує Барбі, все так само не відводячи від мене погляду. 

Її слова викликають чергову бурю емоцій. Та вона взагалі сповна розуму? Але з іншого боку — мій будинок зараз ідеальний варіант. Там принаймні до неї не будуть чіплятись якісь негідники. А зранку проведу ще одну профілактичну бесіду. Розповім про шкоду алкоголю. 

— Гаразд, — погоджуюсь знову я. — Їдемо до мене. 

Беру її за руку і веду на вулицю. Там підходимо до мого мотоциклу. 

— Але ззаду я можу впасти, — раптом каже Барбі. — Я буду спереду, так можна?

— Для тебе все можна, — вже передчуваю цю каторгу. — Я буду їхати обережно. 

Мовчу вже про те, що куртку я віддав їй і забирати одяг у Віки я не збираюсь. Віддаю їй ще і свій шолом. Як то кажуть — вправний байкер знає всіх комах на смак. Але Віці то ні до чого. 

— Як на нього залазити… — вона підходить до байка і дивиться дещо розгублено. — Він такий великий… 

Бляха. Цей тон викликає у мене прилив крові до зовсім зараз недоречної частини тіла. 

— Ти що ніколи не їздила на мотоциклі з хлопцем? — питаю я з нотками гордості. 

— Ні, тільки на машинах, — вона торкається мотоцикла. — Він високий… А я на підборах. 

— Все буде добре. Знала б ти, що я на ньому виробляти умію, —  я усміхаюсь. 

Але потім стаю серйознішим. Не до вихваляння зараз. Треба довезти її додому цілою і неушкодженою. 

Сідаю сам, максимально відсовуюсь назад і плескаю долонею перед собою.

— Вам сюди, пані, — місця між баком і мною зовсім мало. Але така крихітка, як Барбі цілком поміститься. 

— Добре, — вона киває і перекидає ногу, і вже за мить сидить прямо переді мною. Торкається спиною моїх грудей, спирається на мене, відкидаючи голову трохи назад.

Я обхоплюю однією рукою її талію. і міцніше притискаю до себе. Просто щоб встановити максимальний баланс. Потім руки кладу на кермо, а Барбі притримую стегнами. Виходить дуже інтимно. Її гаряче тіло змушує мозок думати геть не про ділові речі. Може забрати її до себе не така вже і вдала ідея, чорт забирай. 

Двигун реве, ми рушаємо, вітер летить мені в обличчя, а Барбі судомно хапається руками за мої стегна, бо більше тут триматись немає за що. І в місцях де її пальчики торкаються мого тіла у мене ледве не сироти виступають. Сподіваюсь, вона не відчуває попою як я сильно її хочу в цю мить. 

ВІКА

Мені хочеться притиснутись міцніше. Хочеться відчувати його поруч. Чомусь поки ми їдемо, мені здається життєво необхідним притиснутись до нього… Це все від цього дивного коктейлю, точно від нього, коли ми приїдемо, все це пройде…

Я заспокоюю себе, але коли мотоцикл заїжджає у ворота і зупиняється біля його будинку, все ще тримаюсь руками за його стегна. 

Броніслав теж не поспішає вставати. Я відчуваю спиною, як важко здіймаються його груди. Він повільно відпускає кермо, і кладе свої руки поверх моїх пальців. 

Я ледь чутно видихаю повітря. Такий простий дотик, а сироти вкривають все тіло. Дихання збивається і я радію, що в шоломі. Він не побачить моє збентеження. Нічого не помітить…

— Приїхали, Барбі, — каже, з явною неохотою прибирає руки з моїх. І допомагає мені злізти на землю і знімає з мене шолом, сама б я не впоралась з тими ремінцями. — Не втомилась? 

Я подаюсь вперед і обіймаю його, ховаючи обличчя у нього на грудях. Чомусь тільки зараз до мене доходить, що щойно зі мною могло статись щось дуже погане. Але завдяки йому не сталось. Здається, з моїх очей течуть сльози, бо його сорочка стає вологою. 

— Віко, ти чого? — Броніслав намагається зазирнути мені в обличчя. — Я ж їхав дуже обережно…

— Якби не ти, він би зробив це зі мною там, — шепочу, стискаючи його сорочку в пальцях. 

— Я б його вбив не вагаючись, якби він зробив хоч щось погане, — Броніслав припиняє спроби поглянути в моє обличчя, натомість міцно притискає мене до себе, даруючи своє тепло.