5. Найстрашніша погроза і презент

Триндець! У Барбі є наречений! Ну звісно  я мав про це подумати! І не біситися, мов хлопчисько, почувши цю новину. Але нічого не міг вдіяти з цим. Гнів, який я відчував, був сильніший за мене. Хотілось трощити все навколо, розігнати автомобіль до граничної швидкості, аби бодай якось випустити пару. 

Але навіть замість того, я дебіл! Я просто налякав малу. Дивиться на мене перелякано і гордо:

— Що, згвалтуєш мене прямо в машині? 

— Не мели дурниць, — кажу їй. — Просто не хочу, щоб ти вистрибнула в кущі і зламала до купи ще і другу ногу. Як ти вижила взагалі в цьому світі така незграба? 

— Ніяка я не незграба, — вона кумедно супиться і дивиться все з тими же викликом і страхом вперемішку. — Ну впала! Але то в тебе меблі недороблені!

Ну принаймні думку про згвалтування відкинула. 

— Меблі у мене скоро будуть в повному порядку, — кажу. — Запрошу вас всією сім'єю на новосілля. Прийдеш? 

— Тобі треба припинити приставати до мене… Якщо мама дізнається, вона тебе вбʼє! — заявляє вона.

— Ля, Барбі, хто мене тільки не погрожував вбити, але твоя погроза найстрашніша, —  я починаю реготати. 

— Не смійся! — вона пхає мене ліктем в бік. — І взагалі, давай їхати, мені ще перевдягатись треба… 

— Ой перепрошую, принцесо! Ми ж запізнюємось на побачення з принцем! — фиркаю, але таки рушаю. Напруга в автомобілі трішки спадає. 

Тож до будинку майбутньої родички я доїжджаю вже абсолютно спокійний. 

— Тебе донести до дверей? — питаю, паркуючись. 

— Дійду сама… Так, яка там в нас буде легенда? — вона робить замислений вигляд. — Я була в ТЦ, впала, ти мене побачив, випадково. Довіз. Все.

— Кажи, що хочеш, я все одно при цьому не буду присутній, — кажу у відповідь. 

— Раптом потім десь спливе. Я знаю мою маму, вона любить допитуватись, — Барбі хмуриться. 

***

Після того як Віка злегка кульгаючи сховалась за дверима свого будинку, я зірвався з місця так мов за мною чорти гнались. Треба було зайняти себе бодай чимось, щоб викинути Барбі з голови Здавалось її солодкий запах просякнув увесь автомобіль і переслідує мене, а це було нестерпно. Бо варто було лиш на мить втратити контроль над тілом і воно починало дуже активно згадувати дівчину. Так активно, що я починав відчувати суттєвий дискомфорт в деяких місцях. 

Хотіти її було гріхом. Я це розумів. А отже варто викинути малу з голови найдієвішим способом. Клин клином вибивають. 

Не гаючи час я телефоную Каті. 

— Ось бачиш, не минуло й пів року, а я вже за тобою сумую, — кажу їй.

Покірність Каті мене трішки дратує. Вона занадто легка здобич, а до таких я втрачаю цікавість вже за пару зустрічей. 

— Милий, я така рада! Ми підемо кудись? В кіно? В ресторан? — воркує вона в слухавку. 

Яке в біса кіно! Я їй що малолітка на задніх рядах затискатись? Хоча, кажуть зараз відкрили новий кінозал з ліжками. От з Барбі я б туди сходив. Бляха, знову про кляте дівчисько думаю! Так справа не піде. 

— Ну хоідмо в ресторан, — кажу. — Сама обирай який хочеш. Я в Києві не надто обізнаний щодо гламурних місць. 

— Я люблю суші… Можна сходити або в "Fish and pussycat", або… Блін, забула, як там той другий класний, ми в ньому були тиждень тому, памʼятаєш?  — запитує Катя.

От тим бабам аби тільки суші. Що вони знаходять в тій сирій рибі з рисом? Я б ще розумів, аби стейк подали. Та навіть піцу смачну. Але суші... бр.. гидота! Вже хочу відмовитись від цих посиденьок. Суші зрештою і вдома у мене можна їсти. 

Проте знайома назва мене раптом змушує мене змінити думку.

— Ну давай в те, що нове, — кажу. — Обійдемо, так би мовити, всі заклади. Подивимось, де краще. 

— Клас! Ти заїдеш за мною?

— Звісно я заїду! — закочую очі від роздратування. — І не тільки заїду, а й настрій собі підняти перед виходом зайду. Ти ж розумієш про що я? 

— Так, буду чекати… Ти майстер в підніманні настрою, як собі, так і мені… 

Ой бля як смішно. Її неприкриті лестощі теж дратують. Треба щось змінювати. Напевно дівку. Бо з цією я довго не витримаю. 

ВІКА

— Слухай, Андрію, тільки тойво… У мене щось нога болить, певно, після ресторану в клуб не підемо, — кажу, коли офіціант відходить від нас, щоб передати на кухню наше замовлення.

— Ну не підемо тоді танцювати. А що з ногою сталось? — каже він. — Можемо після ресторану поїхати до мене, у мене є нова колекція монет, виписав з Австралії, ти ж знаєш, наш сімейний бізнес тісно пов'язаний з монетами… 

— Впала, — я насуплююсь, згадуючи те падіння в домі Броніслава. Що за імʼя таке дурне "Броніслав"? 

— То як щодо монет? Зараз можу фото показати, рідкісні долари…

— Давай, покажи, — киваю я. 

Все ж Андрій прикольний хлопець, і майже мій однолітка, старший на два роки. Саме такий хлопець мені і потрібен.

Він відкриває на смартфоні фото, і схиляється до мене максимально близько. Так, що я бачу навіть світлі вкраплення в його блакитних очах. На екрані максимально нудні золоті кружки. 

Батько Андрія відомий банкір. І, певно, тяга до монет у них генетична.  

— Прикольно, — тільки й кажу я. 

— Я зрозумів, ти не бачиш різниці в аверсах, — він прибирає телефон. — Не страшно. Давай тоді після ресторану краще покатаємось містом? 

— Добре, — я усміхаюсь. — Давай покатаємось. 

Мені треба більше часу проводити з Андрієм. Тоді все буде добре. Він розумний,  з того ж кола, що і я. Все буде добре.

Нам приносять замовлення. І раптом я чую знайомий сміх. Обертаюсь на звук. І бачу Броніслава разом із тією дівчиною з його дому.