9. Віка. Що, прямо в машині?

Я зовсім забула про нього! Андрій!

Кидаю погляд на Броніслава,  він стиснув губи, н аобличчі заграли жовна. Дідуган явно злиться. 

— Мені треба відповісти, він, певно, переживає, — кажу, намагаючись виглядати серйозною і не усміхнутись.

— Так відповідай, — бурчить Броніслав. — Типу ти у мене дозвіл будеш питати? 

— Та ні, просто ти так виглядаєш… Раптом ще телефон з рук вибʼєш, а він мені ще потрібний, та й рука болить, — хмикаю я і підношу мобільний до вуха, приймаючи виклик і не даючи Броніславу щось мені відповісти. — Алло, Андрію? Привіт, милий!

— Віко? Голос  у тебе дивний, — мій такий правильний і нудний Андрій завжди звик, що я з ним спілкуюсь нейтрально. — Все добре, мила? 

— Ну, більш-менш добре, коханий! — продовжую я. — Хіба що… Ми вже два дні не бачились… 

— Та бувало й тиждень не бачимось, тебе це раніше не бентежило, — знову збитий з пантелику Аднрій. — Але якщо хочеш, я тебе сьогодні можу забрати ввечері, поїдемо в рестік якийсь. 

— Так, давай, забери мене десь за дві години, приведу себе в порядок і поїдемо кудись, — погоджуюсь я. 

— Ну це…, — розгубленість Адрія прямо просочується мені в голову. — Давай через дві години, гаразд. 

— Цілую, побачимось, — кажу і зиркаю на Броніслава. 

Той стискає кермо так, що кісточки пальців побіліли. Невже старий ревнує? Але чого він хотів? 

— Побачення?— питає уїдливим тоном.  

— Ага, — я вже відбила виклик і тепер кладу телефон назад, до кишені. — Треба хоч щось приємне за день зробити.

Він не відповідає, лише додає газу. Ми їдемо на швидкості, яка значно перевищує допустиму. 

Ну, може хоч так відчепиться… Не хочу з ним зближуватись. Краще хай одразу тримається подалі. Тим паче, ми тепер взагалі майже родичі. Може і до нього це скоро дійде…

Швидкість Броніслав скидає так само різко, коли ми доїжджаємо до світлофора. Позаду нам сигналять водії. Але йому на це здається начхати. 

— І куди підете? — питає, поглядаючи на мене з-під лоба. 

— В ресторан, — я знизую плечима. — А далі не знаю, як вийде.

— Порадиш щось своє улюблене в Києві? — питає він. Здається, ніби справді намагається вести розмову в нейтральному ключі. Але напруга в руках і всьому його тілі видає чоловіка. 

— Люблю "Fish and pussycat", там смачні суші. А ще "Шоті", — кажу я як ні в чому не бувало. 

— Зрозуміло, — він знову втискає педаль газу, і автомобіль зривається з місця, ледве загорівся жовтий сигнал. 

— Ти що, гонщик? — запитую, впиваючись нігтями в ручки сидіння. 

— Як ти здогадалась? — хмикає Броніслав. — Обожнюю швидкість  і перегони. Може колись і вас з нареченим запрошу на якесь змагання. 

— Запроси краще свою дівчину, ну ту, в рушнику, — нагадую я. 

— А тобі хіба не цікаво подивитись на ралі? — питає він, ігноруючи згадку про свою хвойду. 

— Я б хотіла поменше бачитись з тобою. Ото тільки на сімейних вечерях. Все ще свіжі ті спогади, як ти мало не… — я запинаюсь. — Це майже насилля, але тебе це не зупинило.

— Припини! — він бʼє кулаком по керму. — НІхто тебе не збирався гвалтувати! Ні тоді, ні тепер! Ти активно відповідала, і була сама не проти! Але! Помовч! Але я б все одно з тобою не спав, навіть не знаючи, хто ти! Ясно?! 

— Чого ти так взбісився? — бурмочу я. 

— Бо ти зайшла занадто далеко! — він гальмує на узбіччі. — І ти й сама мене хочеш, я це хоч зараз доведу! — з цими словами нахиляється і знову впивається в мій рот своїми губами. 

Але я кусаю його за губу і відсторонююсь, наскільки дозволяє пасок безпеки:

— Ти дістав! Досить вважати, що всі тебе хочуть! Ти не сто баксів і не всім подобаєшся, прикинь!

Серце бʼється швидко. Він так злить мене, що хочеться чи то вмазати йому ляпаса, чи то просто втекти прямо зараз. 

Він завбачливо блокує двері. І важко зітхає, втуплюючи в мене свій пекельний погляд, в якому на самому денці тліють вогні. 

— Що, згвалтуєш мене прямо в машині? 

***

Ось і чергова глава, діліться враженнями) Ну і буду вдячна за сердечко книзі, якщо вона вам подобається))