4. О, мій наречений дзвонить...

Зараз Віка поводиться мов дитина. І це несподівано мене навіть розчулює. Хочеться поцілувати її поранену руку, і взагалі носити на руках, аби вона не травмувала далі ногу. 

А телефон... Я вже витягнув з нього все, що мені було потрібно. Тож і поклав у вітальні. Здогадувався, що Барбі захоче його забрати. Проте вона справді могла б запитати у мене про долю свого смартфону, а не придумувати хитромудрий план як його викрасти. 

— Поїхали, — кажу, повертаючись на кухню. — Таксі подано, мадмуазель. 

— Добре, — вона киває і встає зі стільця. Одразу насуплюється, ступаючи на ногу, але більше ніяк не видає свого стану, хоч я і бачу, що їй боляче. 

— Вперта, мов віслючка, — кажу я. І беру її знову на руки. Її запах мене бентежить шалено. Просто дах зносить. Пахне вона мов цукрова пудра, мов море, розпечений на пляжі пісок і ніжні квіти якісь. Так би і стояв, уткнувшись носом в її волосся.

— Не лапай мене, — бубнить тихо. — І чому ти так дихаєш… — це каже ще тихіше. 

— Твої довгі патли забились до носа. — грубувато відповідаю я. — Не крутись! Бо зараз перечеплюсь вже з тобою на руках! У нас у старих таке іноді буває. Тоді не бачити тобі моєї пенсії! 

Вона не стримується і хихотить. Всього мить, але все ж… Бляха, хочу чути її сміх ще. Але Віка вже стала серйозною. 

Я проходжу зі своєю ношею до гаражу, який розташований в напівпідвальному приміщенні будинку. І пройти до нього можна не виходячи на вулицю. 

Відчиняю дверцята автомобіля, і пересаджую туди Віку. А вже потім натискаю кнопку підняття воріт. 

Сідаю на місце водія. І вирішую ще раз поговорити про Алісу. Те, як дівчина спочатку загравала зі мною, а потім кинула подругу саму в будинку, мене неабияк розсердило.

— З Алісою більше не спілкуйся! — наказую. 

— А ти мені хто, щоб наказувати тут? — вона супиться. — Аліса хороша! Просто ти її чимось налякав!

— Так налякав, що вона на побачення напрошувалась? Схоже, у неї не такі міцні принципи, як у тебе. 

— Ну сходив би… — буркає Віка. — А що, тебе ж тягне чомусь на таких, як я… Хоча та твоя коханка була постарше. 

— Аліса геть не в моєму смаку. Ти до речі теж, якщо що, — кажу абсолютну правду. Мені такі малолітки, як Віка, ніколи раніше цікавими не були. З ними навіть поговрити в перерві між трахом немає про що. 

— Тоді чому причепився… — продовжує вона так само тихо. 

— Загадка, — відповідаю. — А я люблю розгадувати загадки, Барбі. Не заспокоюсь, поки не з’ясую, що з тобою не так, раз ти мене приваблюєш. 

— Поки не затягнеш в ліжко? — хмикає вона. — Ну, тоді тобі не світить заспокоїтись. Я вже сказала, що не сплю зі старими.

— Навіть за пів пенсії? — жартую я. 

— Я схожа на шлюху? Чи ескортницю? Хоча, то одне й теж. Відвези мене додому. 

— Ні, ти схожа на перелякане дівчисько, — кажу я, здаючи задньою з гаража. — На дівчисько, яке відчайдушно намагається здаватись дорослішою ніж є. 

— Не намагаюсь я ніким здаватися. Одразу прямо кажу, що ти для мене старий, — відповідає вона впевнено. 

— Я тебе почув, — відповідаю, зосередившись якусь мить на дорозі. Потім коли ми виїжджаємо з гаража, і минаємо ділянку з поганим оглядом, знову зиркаю на неї. 

Віка одразу відводить погляд. Певно, в цю мить теж підглядала за мною. 

— Як тобі мій брат? — питаю, щоб якось підтримати розмову, бо в салоні стає занадто тихо. А вмикати музику я не хочу. 

— Приємний, на маму не кидається, в них все за згодою, здається, це серйозно, — говорить вона неголосно.

— Я теж радий за них, — несподівано відверто зізнаюсь. — А твій батько, він чим займається? Чому вони розійшлись з Настею? 

— Він упадав за молодими дівчатами, — вона раптом дивиться на мене. — Все заради швидкого сексу, ну, тобі, певно, таке легко зрозуміти. 

Бляха! Так от звідки у неї стільки неприязні до мене. Підсвідомо переносить образу на тата. 

В цю мить телефон Віки дзвонить. Вона дістає його з кишені і каже:

— О, мій наречений дзвонить…

ВІКА

Я зовсім забула про нього! Андрій!

Кидаю погляд на Броніслава,  він стиснув губи, н аобличчі заграли жовна. Дідуган явно злиться. 

— Мені треба відповісти, він, певно, переживає, — кажу, намагаючись виглядати серйозною і не усміхнутись.

— Так відповідай, — бурчить Броніслав. — Типу ти у мене дозвіл будеш питати? 

— Та ні, просто ти так виглядаєш… Раптом ще телефон з рук вибʼєш, а він мені ще потрібний, та й рука болить, — хмикаю я і підношу мобільний до вуха, приймаючи виклик і не даючи Броніславу щось мені відповісти. — Алло, Андрію? Привіт, милий!

— Віко? Голос  у тебе дивний, — мій такий правильний і нудний Андрій завжди звик, що я з ним спілкуюсь нейтрально. — Все добре, мила? 

— Ну, більш-менш добре, коханий! — продовжую я. — Хіба що… Ми вже два дні не бачились…