6. Броніслав. Конфлікт вичерпано?

Поява Каті абсолютно недоречна. Тож я трішки дратуюсь. 

— Так, у мене гості, — відразу расставляю всі крапки. — А тобі час йти. 

— О котрій побачимось ввечері? — вона робить вигляд, що не зрозуміла мого натяку. 

— Я тобі сам зателефоную, якщо буде бажання тебе побачити, — різкіше, ніж треба, кажу я. 

— Ну добре, — вона знизує плечима. — Піду одягнусь, — і йде з кухні. 

Я переводжу погляд на Віку, але щойно вона помічає, що я дивлюсь на неї, то сама відводить погляд:

— Пішли пофарбуємо все і підемо звідси, — бурмоче подрузі.

Як же вона мене бентежить, ця малолітня пігалиця! Блін так не можна. Це абсолютно неправильно. Я й Катю запросив ввечері для того, аби добряче спорожнити тестікули і не відчувати нестримного потягу до юної майбутньої родички. Але очевидно не допомогло. Мені потрібна саме ця Барбі. 

— Алісо, — вона смикає подружку. — Ну чого ти стоїш, ходімо, — і розвертається до дверей. 

— Та ви навіть не їли нічого, — кажу я. 

— Якось апетит пропав від вигляду голої дівчини, — хмикає Віка. 

— Барбі, ти що ревнуєш? — мої губи самі собою розпливаються  у посмішці. 

— Ні, мене просто нудить, це було реально неприємно, — вона хитає головою. — Я хочу швидше покінчити з цим відпрацюванням і більше ніколи сюди не приходити.

— Кажи, що хочеш, але я ж все розумію, — продовжую знущатись. — Тобі теж подобалось все, що відбувалось тут позавчора. 

— Думай, що хочеш, але я не сплю з ким попало, — відповідає вона в тон і йде до дверей. 

— А я не хто попало, лялечко, — за цією перепалкою я геть забуваю, що окрім Віки в кухні ще й і її подруга. Але вчасно схаменувся. Треба їх зараз просто розділити, щоб Аліса не стовбичила поруч не слухала наші розмови. — Ходімо, одна буде прибирати  у вітальні, інша займеться коридором. КУхню залишимо на останок. 

— Я не залишусь з тобою наодинці. Тоді піду додому. Хочеш — розповідай все матері, мені все одно. Але тільки тоді і я все розповім, — вона пропалює мене своїм поглядом.

— Як хочеш, — киваю я. — Працюйте удвох. Зрештою, ти ж не думала, що  я буду мов наглядач стояти і контролювати кожен ваш рух? Ти забагато на себе береш і надаєш собі завеликого значення, блондиночко. Можете взагалі з кухні й розпочати, тільки кахлі не подряпайте! — її впертість  і гострий язик мене починають реально дратувати. Блін, що я, зрештою, в ній знайшов? 

— Домовились, — хмикає вона. — Тоді так і зробимо. Залиш нас самих, так справа піде швидше. А ми всі хочемо, щоб це завершилось швидше. 

Я, ні кажучи ані слова, розвертаюсь та йду геть. Дістала! Мале, зарозуміле, самовпевнене дівчисько! Треба якнайшвидше викинути її з голови. І не контактувати більше з нею ніколи. А це прибирання і фарбування нехай для її ніжних ручок назавжди залишиться повчальним уроком. І це, я вважаю, ще досить м’яке покарання!  

Катя неквапливо збирається нагорі. Спостерігати за її зборами у мене теж бажання немає. Тому я йду в кабінет. Якихось особливих справ у мене немає. Документи я вдома не тримаю. От саме на такі випадки, як трапились позавчора. Але є ноутбук, куди прийшло кілька листів, треба все перевірити. 

Занурююсь на якісь півгодини в цю роботу. Але потім не витримую. Треба все ж перевірити своїх робітниць. Щось мені тривожно. Звісно це через ексклюзивні кахлі, переконую я себе. А не тому, що моє роздратування вже вляглось, і я хочу знову побачити Віку. 

Я йде на кухню. Проте Вікторії там немає. 

— А де ж твоя напарниця? — питаю у Аліси, яка старанно змиває розчинником намальований на стіні член. 

— Я сказала їй, що можу сама тут все доробити, раз їй це так не подобається, — Аліса усміхається. — Ну, може доведеться попрацювати на день довше, але я постараюсь… 

— І вона що додому пішла? 

— Ну, напевно, — Аліса знизує плечима. — Думаю, так. 

— Гарна ж у тебе подруга, — я хмикаю. Реально був кращої думки про Вікторію. Але вона виявилась не тільки вандалкою, а ще і ледацюгою безвідповідальною.— Може теж йти додому. Мені твоя праця тут ні до чого, — кажу роздратовано. 

— Конфлікт вичерпаний? Ви не заявите в поліцію? — уточнює Аліса. Де тільки слів таких набралась? 

— Йди вже. Яка нафіг поліція? — мене зараз більше бентежить як дошкулити Віці. І як її провчити, якщо з першого разу вона навчанню не піддалась. 

— До речі, я вільна… Ну, у мене немає хлопця. 

— Дуже цінна інформація, — відмахуюсь. — Тобі обов'язково пощастить зустріти свою людину… 

Вона хмикає і кладе валик. Збирає свої речі і йде до виходу:

— Сподіваюсь, більше ми не побачимось… 

Вона виходить, а за пару хвилин я чую, як десь в напрямку вітальні щось падає. 

***

Ось і чергова глава, діліться враженнями, додавайте книгу в бібліотеку і ставте їй зірочку, якщо вона вам подобається, дякую за підтримку