5. Віка. Таємний сладкоїжка

Ми з Алісою стоїмо перед клятим будинком і я не наважуюсь подзвонити в хвіртку. Охоплює страх, я згадую, як він тоді притиснув мене в тій кімнаті. Дихання збивається від однієї думки, що я знов там буду. І знов там буде він.

— Ну ти чого?  — Аліса дивиться на мене з нерозумінням. — Давай вже покінчимо з цим!

— Я казала тобі, він дивний, — буркаю я, авжеж я не розповіла їй, що він притискав мене.

— Ну не зїсть же він нас! — їй не терпиться потрапити всередину. Вночі ми мало що бачили, а тепер такий шанс роздивитись житло багатія в деталях. 

Зʼїсть. І не подавиться. Цей точно з таких… Але я не кажу цього вголос, просто зітхаю і все ж натискаю на дзвінок. 

Нам довго не відчиняють. Так, що я вже починаю відчувати наближення полегшення. Немає Броніслава вдома і чудово. Які до мене питання —  я приходила. Якби ще телефон мій робочий хтось виніс надвір… 

Але потім хвіртка відчиняється. Очевидно пультом, бо за нею нікого немає. Замість того трохи далі причиняються двері в будинок. 

— А він точно дивак, — каже, жуючи жуйку Аліса. — Міг би і вийти…

— Краще хай і далі не виходить… Може там і фарба з усім іншим нас вже чекає, і без нього, — додаю я. — Це було б прекрасно.

Ми проходимо до будинку. І я буквально наштовхуюсь поглядом на чоловіка. Він виглядає заспано. Волосся скуйовджене, на щоках дводенна щетина, в руках горнятко з кавою, але не це приковує погляд. А його оголений торс, який чудово видно між полами синього халата. Груди в негустому волоссі, здається там кубики на пресі, і низько сидячі піжамні штани на стегнах. Так і хочеться гримнути на нього, щоб підтягнув їх! 

— Доброго ранку, дівчатка, — він посміхається. — Не чекав, але дуже радий. 

— Доброго, — буркаю я. — А чого ж не чекав, якщо сам сказав явитись? Ми можемо і піти, раз така справа. 

— Я думав ти мені даси більше приводів переконувати тебе працювати, — каже він, відсьорбуючи каву. — Але ти занадто легко здалась, Барбі. Кави хочете? 

Я дивлюсь на Алісу, вона киває. В її погляді читається погано приховане захоплення. Та що вона в ньому знайшла? Старигань! Он сивина здається на грудях вже пробивається! 

— Хочемо, — відповідаю діловим тоном. 

Треба сказати Алісі, щоб вона його відволікла, допоки я пошукаю телефон. Але думка, що подруга залишиться з Броніславом наодинці чомусь мені не подобається. Ні! Якого біса!

— Алісо, відволічеш його, як буде можливість, — все ж шепочу подрузі так, щоб цей гад не почув.

— Угу, — вона киває, спостерігаючи за господарем будинку. 

— Каву з вершками чи без? — питає, заводячи нас до кухні. ВІдмічаю, що минулого разу ми тут встигли побувати і попрацювали на славу. НА стінах коридору написані якісь гидкі слова, а на кахлях у кухні намальований чоловічий статевий орган. 

— З вершками, — коротко відповідаю я, усміхаючись краєчком губ і розглядаючи стіни.

— І з цукром, — додає Аліса. А потім вмикає дурепу: — Боже, як  у людей піднялись руки зробити таке з кухнею?! — обурюється вона, ніби її при цьому не було. 

Мені хочеться зробити фейспалм, реально. Він же по її виду здогадається. І її покарає теж… 

— А це розпитай у своєї подружки. Як руки підіймаються, — каже Броніслав. — Між іншим італійські кахлі, привезені на замовлення, ці візерунки робили ексклюзивом, навіть боюсь уявити, що з ними буде після розчинника. 

Я зиркаю на Алісу невдоволено, всім своїм виглядом показуючи, що краще їй зайвого зараз не ляпати, а потім звертаюсь до Броніка. О, точно, хай буде Бронік, йому личить таке придурасте прізвисько!

— Може, залишити так, дійсно сучасно, — хмикаю я. 

— Я сфтографую, поставлю  в рамочку і подарую тобі цей шедевр на память, щоб завжди згадувала мене, — відповідає Броніслав, ловлячи мій погляд, його очі кольору темряви вмить пришпилюють мене, як метелика. 

— Викину в перший же день, щоб забути раз і назавжди, — відповідаю йому. — Де там наша кава?

— Барбі, мене не забувають, — усміхається він. — Ти не виключення. 

— Мрій, стариганю, — я теж усміхаюсь. 

Він хмикає, і ставить нарешті перед нами каву. Ну відверто сказати, я навіть цього жесту від нього не чекала. Що вже говорити про мій подив, коли він дістав з холодильника коробку еклерів. 

— Пригощайтесь, — киває. 

— А ти таємний солодкоїжка, — я усміхаюсь. — Ніколи б не подумала! 

— Маю слабкість до цього, — киває він. — Ти теж на зефірку схожа, — продовжує мене гіпнотизувати поглядом. — Роздумую, з’їсти відразу, чи розтягнути задоволення. 

— Я зараз піду, — я насуплююсь. — Це вже домогання.

А серденько блін стукає. Добре, що тут Аліса, при ній я зможу давати йому гідну відсіч. Він тільки усміхаться, пригладжуючи волосся на голові.

— Ти навіть уявлення не маєш, що таке справжнє домагання, Барбі, — потім зиркає на Алісу. — Ти ж підтвердиш, що я просто намагаюсь бути ввічливим господарем і зробив твоїй подрузі комплімент, порівнявши її з солодощами. 

Я теж зиркаю на подругу вимогливим поглядом. Вона має стати на мій бік, просто зобовʼязана! 

— Гм, умг, — та поспішно запихає до рота цілий еклер, щоб уникнути відповіді. Тому її мугикання можна сприймати як завгодно. От же ж негідниця, не хоче з ним сваритись! Наче це їй чимось допоможе!

— У нас гості? — чую муркотливий голос з-за спини. І обертаючись, бачу дівицю в рушнику. — Ти не сказав, я б одяглась… 

***
ось і чергова глава, діліться враженнями:) і не забувайте додати книгу в бібліотеку