2. Три дівчини в домі.

Типова Барбі, думаю я. Але вона мене бентежить. Її широко розплющені світлі очі ніби іскряться інеєм, і одночасно обпікають тіло морозом. Шкода вчора ввечері я не бачив цього погляду, бо інакше б наврядчи її відпустив. 

Солодкий запах її шкіри все ще мене тривожить. 

Я на мить згадую, чим закінчився вчорашній вечір. Я втратив пильність. Так завівся поруч з невідомою злодійкою, як давно не було. Здалось, вся кров із організму стекла в один орган. І злюка цим скористалась. Її удар був таким приголомшливим, що я ще хвилин пять міг лише шипіти і подумки лаятись. 

Це вже потім я підібрав її телефон, і віддав його своїм працівникам, щоб зламали пароль і з'ясували, хто вона така. Я не міг її просто відпустити і забути. Тим більше після того, як побачив що вона зробила з будинком. 

Зараз Віка втиснулась в ліжко, і спостерігала за мною, нагадуючи сполоханого зайця. І водночас — в глибині зіниць крилось презріння. 

— Так от, барбі, — кажу я. — За все треба платити. 

— Я закричу… — каже вона тихо. — Тільки торкнись, і я закричу, клянусь…

— Думаєш, це тобі допоможе? —  я усміхаюсь. — Слухай сюди дуже уважно. Ти споганила мій будинок. Ти його і відмиєш! 

Вираз її очей треба було бачити в цю мить. Я ледве не розсміявся. 

— Відмию? — вона кліпає своїми віями, тепер не виглядає переляканою. — Що?... 

— Маєш проблеми із слухом? — складаю руки на грудях. 

— Добре, — буркає більш впевнено. — Найму тобі клінінг. Не люблю просити гроші в батька, але зроблю це.

— Е ні. Сама малювала, сама і стирай. Береш у ручки ганчірку, розчинник і до праці. Завтра зранку. Як тобі ідея? 

— А чому я? Яка тобі різниця? — вона насуплюється. 

— Величезна різниця. Проте, якщо не хочеш все відмивати, а альтернатива, — продовжую знущатись. 

— Ти не посмієш торкнутись, — вона дивиться мені прямо в очі. — Твій брат не пробачить.

— Окей, тому торкатись ти будеш сама. Як там кажуть — куди б'ють, туди й цілують? Мене влаштує. 

Вона знов червоніє і відводить погляд:

— За таке тебе можуть посадити, це домагання. І гроші не допоможуть, у мого тата теж багато грошей…

— Яке ж це домагання, якщо ти сама не проти. Скажи ще, що я тебе не заводжу, — намагаюсь спіймати її погляд. 

— Не заводиш! — відповідає швидко, а в очі само собою не дивиться. 

— Ти ж знаєш, що цу легко виправити…

— Ти старий! — вона все ж дивиться на мене, знову з викликом.

Не розумію, чому ці слова мене чіпляють. 

— Ганчірка, відро і швабра, — гарчу я. — Завтра о девятій у мене вдома! 

Розвертаюсь і йду з кімнати. І так затримався у неї занадто довго. Я розумію, що брат і його наречена поглинуті одне одним. Але ж не настільки, щоб не помітити, що я мию руки вже десять хвилин. 

Приєднуюсь до родини за столом. Може й не дарма я сюди приїхав. Барбі обіцяє багато цікавих розваг. Але її слова про вік. Вони мене бісять. 

Віка з'являється за півгодини. І робить ледь помітний рух голови запрошуючи мене вийти з вітальні. Я чекаю, поки Орест знову щось скаже Насті, і неквапливо виходжу в коридор. 

Віка мнеться там, окидає мене ворожим поглядом. 

— Тільки не підходь ближче двох метрів, — вона виставляє перед собою руки. — Я прийду. Завтра. Але не сама. З подругою. І щоб ніяких залицянь, бо клянусь, я викличу копів за кляте  домагання! — бурмоче вона.

— Викликай, — серйозно киваю. 

— Дурень, я завтра викличу! Якщо підійдеш занадто близько! 

— Завтра? Отже… — вмить долаю відстань між нами, і цілую її пухкі губки. Вчора не встиг, а так хотілось. І всю вечерю лише про них думав. Вони солодкі, мʼякі, і такі, що відірватись від них надзвичайно складно. Мене попремінно кидає то в жар, то в холод.

Але врешті-решт вона штовхає мене, відсторонюється і шипить прямо в губи:

— Дурень! Я клянусь, я не прийду! Ніколи!

ВІКА

Ми з Алісою стоїмо перед клятим будинком і я не наважуюсь подзвонити в хвіртку. Охоплює страх, я згадую, як він тоді притиснув мене в тій кімнаті. Дихання збивається від однієї думки, що я знов там буду. І знов там буде він.

— Ну ти чого?  — Аліса дивиться на мене з нерозумінням. — Давай вже покінчимо з цим!

— Я казала тобі, він дивний, — буркаю я, авжеж я не розповіла їй, що він притискав мене.

— Ну не зїсть же він нас! — їй не терпиться потрапити всередину. Вночі ми мало що бачили, а тепер такий шанс роздивитись житло багатія в деталях. 

Зʼїсть. І не подавиться. Цей точно з таких… Але я не кажу цього вголос, просто зітхаю і все ж натискаю на дзвінок. 

Нам довго не відчиняють. Так, що я вже починаю відчувати наближення полегшення. Немає Броніслава вдома і чудово. Які до мене питання —  я приходила. Якби ще телефон мій робочий хтось виніс надвір… 

Але потім хвіртка відчиняється. Очевидно пультом, бо за нею нікого немає. Замість того трохи далі причиняються двері в будинок. 

— А він точно дивак, — каже, жуючи жуйку Аліса. — Міг би і вийти…

— Краще хай і далі не виходить… Може там і фарба з усім іншим нас вже чекає, і без нього, — додаю я. — Це було б прекрасно.

Ми проходимо до будинку. І я буквально наштовхуюсь поглядом на чоловіка. Він виглядає заспано. Волосся скуйовджене, на щоках дводенна щетина, в руках горнятко з кавою, але не це приковує погляд. А його оголений торс, який чудово видно між полами синього халата. Груди в негустому волоссі, здається там кубики на пресі, і низько сидячі піжамні штани на стегнах. Так і хочеться гримнути на нього, щоб підтягнув їх! 

— Доброго ранку, дівчатка, — він посміхається. — Не чекав, але дуже радий.