3. Віка. (Не) Втекла

напередодні

— Дивіться, тут щось є, за картиною! — кажу я, торкаючись картини на стіні дому, в який ми сьогодні вдерлись.

Відчуваю адреналін, як і завжди. Мій друг Макс відключив сигналізацію та камери, і тепер ми ходимо цим розкішним особняком, прямо як у мого татка-придурка! Зараз залишимо тут пару відміток, хай багатії знають, що не всім подобаються такі, як вони!

Кожен з нас із балончиком. Ми малюємо всякі приколи, сміємось, а я знімаю все це на камеру, щоб потім викласти в мій відеоблог. 

В наші веселощі спочатку вривається ревіння мотоциклу, а потім спалахує світло в дальньому кінці будинку. 

Друзі кидаються врозсипну. Я теж біжу, правда, не знаю куди. Подалі від світла, яке вмикається почергово, і все наближається. Треба дістатись до вікна. І тут я розумію, що телефона в кишені немає. Дідько!  Зважую ризик — певно, загубила його в коридорі. Світло ще далеко. Отже встигаю забрати. 

Я вибігаю з кімнати — чи то вітальні, чи їдальні — прямо в коридор, тут ще темно. Отже я в безпеці. 

І налітаю на м'яку стіну, яка пахне шкірою, бензином і терпким чоловічим парфумом. 

— Далеко зібрався? — питає стіна, боляче хапаючи мене за передпліччя. 

Я намагаюсь вирватись, смикаю руку, але він тримає сильно і я зойкаю від болю. Мені страшно… Зараз він викличе поліцію, а якщо батько дізнається, він вбʼє мене!

— То ти не хлопчик? — питає незнайомець. І його рука навіть в цій напівтемряві безпомилково лягає на мої груди. — Ну треба ж, правда не хлопчик. Що мені робити зі злодійкою? 

— Відпусти, придурок! — я смикаюсь, мені боляче, але я все одно не можу вирватись і знову зойкаю. — Відпусти!

— Ти забула чарівне слово, — каже чоловік. Я чітко не бачу його обличчя, але чую голос, який проникає мені до самих кісток, пронизує тіло, змушуючи тремтіти. 

— Ні! Відпусти! — я бʼю його вільною рукою в груди, але це мало допомагає. Мені страшно. Він такий великий і сильний, мій подих перехоплює…

— А хто мені буде компенсувати все, що ти  тут накоїла? Звідки я знаю, чи вцілили гроші в сейфі? — питає він досить буденним голосом. Але чинить зовсім інше. Притискає мене до стіни, зминаючи опір і лишаючи можливості бити його рукою. Я затиснута, налякана, серце калатає так, наче ось-ось лусне. 

— Відпусти, — шепочу ледь чутно, майже благально, знов намагаючись вирватись.

— Ти смачно пахнеш, — він втягує повітря біля моєї шиї. Дідько, він теж занадто смачно пахне. Небезпекою, адреналіном, і сексом.  — Я схиляюсь до думки, що можу й справді тебе відпустити… 

Торкається губами до вилиці. Тілом ніби проходить розряд струму, ноги підкошуються, він ще нічого такого не зробив, а я не можу контролювати биття свого серця. Сковтую слину, намагаюсь взяти себе в руки і знов відштовхнути, але він торкається губами шиї і мене прошибає ще сильніше. З губ зривається слабкий стогін. 

— Бачу, ти згодна, — шепоче він.

І його хватка слабшає, а я все ж опановую себе. Перш ніж встигаю подумати, бʼю його колінкою прямо проміж ніг і коли він згинається від болю та шипить прокльони, швидко вириваюсь і біжу геть, до виходу. Певно, я ще ніколи в житті не бігала так швидко… Я зупиняюсь тільки коли відбігаю достатньо далеко і розумію, що мене ніхто не переслідує… Я змогла, я втекла від нього…

***

зараз

Ні, не втекла… 

Розумію, що не втекла. 

Броніслав повільно рухається від дверей до мого ліжка. І його погляд, кольору найчорнішої кави, такий загрозливий і бентежний одночасно, що  я знову починаю задихатись, як і вчора…

***

Привіт, ось і чергова глава, діліться враженнями. Не забувайте додати книгу до бібліотеки, оновлення будуть щовечора)