Півняче озеро

Славко Короленко їхав у своєму «пиріжку», весело співаючи з Вєркою Сердючкою: «…І невдачі не навік – їх укриє білий сніг – Новий рік, Новий рік, Новий рік!..»* Славко поспішав до ресторану «Рибачка Соня». Там потрібно було забрати замовлення та відвезти за місто самому Ялівцевичу. Петро Аркадійович Ялівцевич мешкав в елітному маєтку між Києвом та Житомиром. Якщо їхати саме житомирською трасою та звернути праворуч, як раз можна дістатися секретного котеджного містечка, яке ретельно охоронялося від цікавих очей та недбайливих водіїв.

Один маєток Ялівцевича знаходився у Конча-Заспі, там мешкала його дружина та дві дочки. А про цей – не знав ніхто із членів родини. Його Петро Аркадійович побудував про всяк випадок. Хтозна, що може статися? Життя – штука непередбачувана. Оформив будинок на рідну сестру Марину, яка не вилазила із закордону. Марина легко погодилася, бо терпіти не могла Беллу, дружину Петра Аркадійовича. Вважала її селючкою, дурепою та дармоїдкою. Марина вважала, що дочки зовсім не схожі на брата, отже, Белла їх просто нагуляла. Тому, коли Петро Аркадійович звернувся до неї по допомогу, Марина з радістю погодилася. До того ж вона мріяла про те, що рано чи пізно увійде до цього будинку повноправною господаркою. Хто зна’ яким боком життя повернеться?

Славко мав забрати замовлення: Петро Аркадійович все життя, виявляється, мріяв спробувати юшку з півня. Йому з дитинства не давала спокою приказка, що найкраща юшка з півня. Він дивувався: як може бути юшка з птаха? Днями він цим поділився із колегою. Той розказав, що є така риба-півень, він же тригла. Водиться у Чорному морі. І що юшка виходить надзвичайно смачна, навариста, бо сам півень жирний і майже без кісток. А якщо пощастить, то можна відхопити велику рибину до десяти кілограмів ваги. До того ж, колега саме знає одного шеф-кухаря, який не тільки може дістати цю рибу, а й приготувати першокласну юшку. Петро Аркадійович хіба що не пританцьовував від щастя. Колега дав контакти кухаря і Ялівцевич відразу замовив на новий рік чотири порції юшки. Адже святкувати його він збирався із чарівною брюнеткою Діною.

Діна – його єдина відрада та втіха. Познайомилися вони у масажному салоні, де Діна працювала. Руки її були чарівні, Петро Аркадійович забував про все на світі під час сеансу. Та й вродою бог Діну щедро наділив – справжня Шахразада. Широко розставлені мигдалеподібні очі синього кольору, тонкий носик, пухкі губки та чудова фігурка. Граціозна, гнучка та така спокуслива! І зовсім не виглядала на свої тридцять два.

А Ялівцевич чолов’яга п’ятдесяти восьми років – невисокий, лисуватий, кароокий. Ще й опецькуватий. Ходив завжди у дорогих костюмах, і пахло від нього чудово. Він був чиновником досить високої ланки. Зустрічалися вони з Діною три роки. І ось, Діна наполягла на тому, щоби зустріти новий рік разом. Набридло кувати на самоті в колі заміжніх подруг, відмахуючись від нескінченних питань.

– Ми зустрічаємо новий рік разом або наші стосунки закінчено. І ділові, і особисті. Жодних виправдань я не хочу чути. На масаж ходитимеш в інший салон! – Діна хіба що не тупнула тендітною ніжкою.

Петро Аркадійович довго виправдовувався, що не може, що це сімейне свято. Але Діна як відрізала: «Сімейне свято – це Різдво. Тож, милий, вибір за тобою». І Петру Аркадійовичу нічого не залишалося, як повідомити родині, що їде з партнерами до Таїланду. Белла гмикнула, підібгала губи й скорчила стражденну гримасу, мовляв, я так і знала! Дочкам було начхати де зустрічатиме новий рік тато, вони летіли із сім’ями до Іспанії. Тільки одна людина в сім’ї пильнувала і вночі, і вдень – сімдесятип’ятирічна теща. Вероніка Дмитрівна, сказала одразу:

– Мася, та навіть скунсу зрозуміло, що в нього є баба! Ти тільки подивися на нього: пика задоволена, весь на чілі та расслабоні!

Теща Ялівцевича, завдяки онукам, модні сленгові слівця підхоплювала на раз-два. А Беллу постійно налаштовувала проти Петра Аркадійовича. Все пробачити не могла, що її на весілля не запросили. Тому при кожній нагоді вона шукала компромат на Ялівцевича. Однак зять був теж не в тім’я битий. І спіймати на гарячому його було неможливо. Втім цього разу теща розійшлася не на жарт і будь-що хотіла довести, що голову її дочки прикрашають розлогі роги зради.

– Белло, не будь дурепою! Завтра прокинешся, а він будинок продав і з коханкою поїхав за кордон! Або гірше: з’ясується, що в нього є позашлюбний син. Ти ж доньок народила, а він візьме та відпише йому все. Отоді ти згадаєш мої слова!

– Мам, ну що ти таке кажеш? Яка коханка? Не сміши мене! Його на дві хвилини ледь вистачає, а ти – коханка. На коханці гарувати треба. Нащо їй коханець у передімпотентному стані?

– Я дивлюся, що в тебе мізки жиром запливли! Подивися на себе: ти на корову перетворилася. От і нецікаво з тобою. А була б тонка-дзвінка, він би й сам форму тримав і на тебе б інакше дивився.

– Мамо! Ще одне слово, і ти вилетиш звідси!

– Та шо я такого сказала?

– Повторити?

– Ок, проїхали. Але пильну-у-уй!

Белла терпіти не могла, коли їй нагадували про зайву вагу. Вона і голодувала, і ходила у фітнес-зал, і окремо харчувалася – нічого не допомогло.

І ось, за дев’ять годин до нового року Петру Аркадійовичу зателефонував Ілля Ілліч, шеф-кухар «Рибачки Соні».

– Петре Аркадійовичу, добрий день! – гучним голосом привітався Ілля Ілліч. – Ваше замовлення зо дві години буде готове. Куди доставити?

Ялівцевич заметушився. Він озирнувся навсібіч, зайшов до свого кабінету й щільно зачинив за собою двері.