Частина 14

Усі довгі зимові дні й ночі вони проводили разом. Полювання в засніженому лісі, вечори біля вогнища, коли полум’я тріщало й малювало тіні на стінах, тихі розмови, що тягнулися до пізньої ночі — Ярослава вже не уявляла свого життя без Бйорна. Поруч із ним вона почувалася по-справжньому щасливою. Він став її опорою, її теплом, її домом серед чужої, холодної землі.

Час ніби втратив свій звичний плин. Дні ставали коротшими, ночі — довшими, але навіть у найсильніші морози Ярославі більше не було холодно. Сміх Бйорна, його присутність поруч, випадкові дотики й мовчання, у якому не було порожнечі, — усе це поволі витісняло біль минулого.

І ночі між ними теж змінювалися. Спершу — неспішні, сповнені ніжності й тихого захоплення одне одним. Згодом — палкіші, сміливіші, ніби вони обоє перестали стримувати почуття, що давно визріли між ними й стали такими ж неминучими, як прихід весни після довгої зими.

Невдовзі слова й зовсім втратили значення. Залишалися лише тепло їхніх тіл, подих, що зливався в морозному повітрі, і темрява, яка огортала їх так щільно, ніби сама земля оберігала їхню таємницю. У цій темряві не залишалося відстані — лише близькість, у якій перепліталися довіра, пристрасть і давнє, майже первісне відчуття, що вони належать одне одному.                                                           

А вранці ніч не зникала безслідно. Вона жила у затриманих поглядах, ледь помітних усмішках і дотиках, від яких по тілу знову пробігав знайомий жар. Вони вже давно переступили межу, за якою двоє людей стають одним цілим, і жоден із них не прагнув повернутися назад.

.Туга за рідним краєм не зникла зовсім, але вже не стискала серце так боляче, як колись. Спогади про батьків і дім дедалі рідше приходили вночі, а якщо й приходили — ставали м’якшими, ніби вкритими снігом. Нове життя непомітно проростало всередині, обережно витісняючи старе, залишаючи лише легкий, майже прозорий смуток, який навчився існувати поруч із щастям.

...................................

Так минула зима.                                                                                                                                                                          

Під променями першого весняного сонця сніг почав танути, річки звільнилися від криги, а до поселення один за одним прибували торгові човни з південних земель. Весна приносила з собою рух, новини й запах далеких доріг.                                                           

В один із таких днів до дворища Бйорна пристав човен з Русі.                                                           

За давнім звичаєм Бйорн запросив кількох купців на вечерю до свого дому.

Ярослава мовчки сиділа за столом поруч. Гомін гостей поволі заповнював світлицю, запахи їжі змішувалися з теплом вогню, але для неї все це ніби віддалялося, ставало розмитим фоном.

Коли двері знову відчинилися і до приміщення зайшли нові гості, вона підняла очі… і завмерла. Біля порога стояв Святослав. На мить їй здалося, що повітря стало надто важким, а світ — наче поглинув усі звуки.                                                                                                                      

Ярослава не могла відвести від нього погляду.                                                           

Здавалося, що весь простір звузився до нього одного. Гомін світлиці розчинився у важкій тиші між поглядами.                                                                                                                      

Він зробив крок уперед.                                                                                                                      

Ще один.                                                                                                                      

Ярослава відчула, як у грудях щось різко стиснулося, але не змогла навіть зрозуміти — страх це чи щось інше.                                                                                                                      

У ту ж мить він лише злегка схилив голову — стримано, як і належало гостю. Жодного слова. Жодного погляду, який би затримався довше, ніж дозволяли правила чужого дому. Він мовчки рушив до відведеного йому місця за столом і сів так, ніби ця зустріч нічим не відрізнялася від будь-якої іншої.                                                                                                                     

Бйорн сидів за столом спокійно, як і завжди під час прийому гостей.                                                         

Їй здавалося, що варто лише вдихнути — і все навколо розібється на малі шматки. Тоді вона різко підвелася.                                                                                                                      

Наче просто втомилася від довгої дороги чи від шуму за столом. Відсунула лаву, ніж потрібно було, і відчула на собі кілька коротких поглядів. Серед яких і погляд Святослава.

— Вибачте… — тихо кинула вона. І вийшла.                                                           

Кроки стали швидшими вже в коридорі, а потім і взагалі вона кинулася бігти. Лише коли опинилася надворі, глибоко вдихнула морозне повітря. Ніби намагалася повернути собі рівновагу.