Глава 12

- А я попереджав щодо цих тварюк ...

- Ні, Крісе, з перевертнями це ніяк не пов'язано, - я ніби обпіклася об його зневажливий тон. - Це стосується нас ... вірніше мене. Пробач, я не повинна була тобі телефонувати, - і, перш ніж він щось відповів, не встигнувши подумати, просто піддавшись емоціям, я перервала дзвінок, вимкнувши телефон зовсім, щоб у Кріса навіть не було можливості передзвонити та з'ясувати. Стискаючи завмерлий телефон, я все ще важко дихала, думки розбіглися, а серце гупало наче барабан. Ні, я не уявляю, як би я йому про це сказала. Таке неможливо повідомляти по телефону і особливо через стільки часу після розставання. Це була найдивніша з моїх витівок.

Картаючи себе і палаючи від сорому, я все-таки задрімала й провалялася майже до обіду! Хотіла злякано скочити, побачивши котра година, але важка голова не дозволила мені цього зробити. Фізично я так паскудно себе почувала, що простий рух такий, як от встати з ліжка – дався мені насилу. Тіло ломило, мене трясло, як при ... тут мене нарешті осінило. Який не є, а все-таки лікар! Змірявши температуру, яка підтвердила мої здогадки про підхоплений вірус, наковтавшись ліків, я знову знайшла забуття в ліжку. Благо сьогодні вихідний, як і те, що перевертні не штурмують мій будинок, а Ерік не примчав шматувати мене своїм обуренням.

А ось прокинулася я від приємного дотику до мого палаючого чола. Навіть вірус не завадив мені розомліти побачивши цей стривожений вираз схиленого наді мною обличчя. Треба ж! Він тут! Примчав. Сидить поруч, розглядає, немов і не розлучалися. Хочеться доторкнутися, щоб перевірити, чи не галюцинація це. ... Яка ж я рада його бачити! У носі щипає, душу розпирає від  стрибаючих емоцій, і я ось-ось почну схлипувати, задихаючись від свого знайденого до нього почуття.

- У тебе грип, - констатує Кріс. - Ти тому мені дзвонила?

- Ні, звичайно! – фиркнула я, спробувавши бадьоро сісти в ліжку, але у мене це не вийшло, бо одразу перед очима попливли темні кола, і я немов лантух повалилася назад. - Звичайний грип я якось переживу. Як ти тут опинився?

- Літаком, потім дві години на машині, а після того, як я безглуздо тарабанив в твої двері, мені довелося застосувати силу, щоб потрапити всередину, - зі спокійною іронією, відповів Кріс в своєму улюбленому стилі.

- А я чула, що маргули здатні переміщатися в просторі. Відчинив двері в Нью-Йорку, а вийшов на Алясці. До чого стільки складнощів, літак, дорога?

- Сили, до твого відома, потрібно використовувати раціонально, їхній прояв можуть відчути інші маргули, а я не хочу, щоб мене засікли. Коли я сказав, що застосував силу, щоб потрапити всередину, я мав на увазі, що я на хрін вибив твої двері, буквально. Вже вибач, фокуси показувати не налаштований. Що трапилося, Ханно? - дивиться він на мене з пронизливою вимогливістю і десь в глибині цього погляду тремтить невгамований смуток.

Замість відповіді беру його за руку, тягну її до свого обличчя, приклавши його холодну долоню до своєї щоки:

- З усіх твоїх рук, права моя найулюбленіша , - прошепотіла я, заплющивши очі. Такі ось пояснення. Несподівано збожеволіла, спочатку відшила, за чотири роки навіть словом не обмовилася, що подобається, а тут раптом почала підлещуватися закоханою кішкою.

- Ого. ... Жар посилюється, якщо вже ти таку маячню почала верзти. Давай допоможу. Тобі стане легше, а потім ти мені все поясниш.

- Це не марення, - ображено бубоню у відповідь. - Заради мене використаєш свої чаклунські штучки?

- Хочу швидше розібратися в ситуації, тому що й зайвої години не маю наміру тут провести! - різко відрізав він і його слова виявилися набагато холодніші, ніж його пальці.

- Тоді я не хочу одужувати! - випалила я і на його обличчі нарешті промайнуло здивування.

- Як це розуміти?

- Як це ще можна розуміти?! - перемагаючи наростаючий стукіт в скронях, обурилася я. – Розумій, як є!

- Що ти з'їхала з глузду? - втупився на мене Кріс, спробувавши доторкнутися до мене знову, але я почала відповзати подалі, поки не вперлася в стіну.

- Те, що я хочу, щоб ти залишився!

- З якої такої радості? - Кріс все-таки затиснув мене в кутку. - У мене немає для цього ані причин, ані бажання.

- У мене зате вони є, - я розумію, що чинити опір йому зараз безглуздо, і незважаючи на його монотонне бурмотіння якогось заклинання, відпливаючи свідомістю кудись в небуття, я все ж встигла прошепотіти, - Я так кохаю тебе, Крістіане ...

Кімнату заливає денне світло, фіранка легко колишеться на відкритому вікні, в будинку панує цілковита тиша і я ще ніколи не почувала себе так добре. Але слідом за цією думкою мене накриває страх, переляк, що він зник і більше ніколи не повернеться.

- Крістіане!!! - з завмиранням серця вилітаю із спальні і зупиняюся, побачивши його на кухні. Задумливо охопив себе руками, дивиться у вікно, вбираючи в себе завислу тишу. Начебто рідний, але з іншого боку, вже такий чужий та далекий.

Підходжу крадькома, ледве ступаючи, навшпиньки, із захватом обіймаючи його ззаду, притискаюсь до його теплої спини.

- Думала, ти мені наснився ...

- Мені й самому не віриться, - зітхає Кріс, розводячи мої руки, йому хочеться дивитися мені в обличчя, щоб знову поставити це питання. - Так мені позавчора дзвонив твій вірус або ти? Що раптом відбувається, Ханно? У мене зараз мозок вибухне. Я вже всі варіанти перебрав. Що це раптом за лепет про кохання?

Його очі, як калейдоскоп з усіх відтінків зеленого, такі привабливі, такі красиві, йому так личить цей дорослий суворий погляд.

- Дзвонила тобі я, при здоровому розумі і в повній свідомості. Я й захворіла, напевно, бо не стало більше сил терпіти та чекати, коли відпустить душу, - мій погляд ковзнув убік. Щоб вивалити йому свою правду дивлячись в обличчя, у мене бракує сміливості. - Адже люди з часом втрачають почуття один до одного, особливо після розриву стосунків, закохуються в інших, значимість почуттів стирається. А у мене вийшло все навпаки. Чим більше проходить часу – тим ясніше я починаю усвідомлювати, що ти вже давно полонив моє серце. Знаєш, мені стало так страшно, коли я це зрозуміла. Адже я так боялася кохання, цього неминучого болю. Тому й відштовхувала тебе. Тому ігнорувала твій зв'язок з іншими, так мені було легше мордувати свою любов, все чекала, коли ж ти відчепишся від мене, щоб поставити тебе в один ряд з усіма негідниками. Я до нестями опиралася, ні за що не хотіла пов'язувати себе цими почуттями. Вони боролися зі мною, а я з ними на протязі чотирьох років. ... Я розлютилася, коли спливла правда про перевертнів, маргулів, всієї цієї чортівні, що ти всі ці роки стільки приховував від мене і брехав, що ти не той, за кого себе видавав. Я дуже сильно розізлилася на тебе, Крісе. Тому вирішила розлучитися, щоб пізнати реальність заново. Тоді я втратила рівновагу в усьому. Єдине, в чому я не сумнівалася – що мені потрібно повернутися на Аляску, сюди, ближче до Мішель, до її перевертнів. Це схоже на поклик, на відчуття свого призначення. І я не шкодую.  ... Але мені стало бракувати тебе, поки я зовсім не захлинулася в зневірі. Мені все одно відьмак ти або золотий хлопчик, або хтось там ще. Здається, я готова зізнатися, що полюбила тебе, Крістіан Таффіт, і люблю таким, який ти є, - обережно піднявши очі, я зустрілася з його, м'яко кажучи, спантеличеним поглядом. «Хто ти і куди поділася колишня Ханна?» танцювало в його очах. А потім ці очі заполонив сум: