Путівник для нових читачів | Каталог книг

ЖИТТЯ ПІСЛЯ ШТОРМУ. ВІОЛА

АНОТАЦІЯ:

Тієї ночі на маяку було троє: дівчина, яка тікала від смерті; чоловік, який її рятував; і хижак, який просто чекав, коли йому стане цікаво.
Вона хотіла лише свободи. Натомість опинилася в епіцентрі шторму, де почуття — це слабкість, а довіра — смертний вирок.

Хочу одразу пояснити: книга «Життя після шторму. Віола» — це приквел до основного роману «Життя після сонця».
В ній я розповідаю історію Віоли — героїні, яка в основній книзі з’являється лише як другорядний негативний персонаж. Ми дізнаємося про її минуле, про те, що саме загартувало її характер, через які втрати та випробування їй довелося пройти, щоб стати тією жінкою, яку ви зустрінете на сторінках «Життя після сонця».

ЖАНР: Трилер , Романтична еротика

ТРОПИ: владний герой, соціопат, на межі фолу

РОЗДІЛ 1:

Шлам не зустрічав новачків квітами. Він не знав, що таке сонце, яке пробивається крізь листя, чи запах свіжоскошеної трави, що залишався в пам’яті Віоли. Шлам зустрічав їх смородом іржавого заліза, мазуту та липким, маслянистим туманом, що осідав на легенях, як мокрий попіл. Це місто було величезною виразкою на тілі океану, місцем, де закінчувалися всі дороги і починався повільний розпад.

Віола міцно тримала батька за руку. Її пальці, тонкі, білі й незвично чисті для цього місця, здавалися чимось чужорідним тут, куди їх привіз вантажний вагон. Їй було п'ятнадцять – той вік, коли світ має здаватися безмежним полем можливостей, але для неї він звузився до ширини залізничної колії. На ній все ще була та сама лляна сукня, яку мати пошила минулого літа. Біла тканина, прикрашена скромною вишивкою біля коміра, тепер здавалася сліпучим прапором капітуляції посеред сірої багнюки.

– Тату, тут темно... і дуже страшно, – прошепотіла вона, сильніше притискаючись до його худого плеча. Її голос тремтів, розбиваючись об гул далеких заводських турбін. – Чому ми тут? Ми скоро підемо додому? Тату, подивися на мене.

Батько не дивився. Його погляд, колись теплий і впевнений, тепер став скляним, прикутим до входу в будівлю, що височіла попереду. Вона нагадувала величезний перевернутий остов корабля, що застряг у прибережному мулі й обріс іржавими наростами металобрухту. Над входом блимала неонова вивіска. Половина літер перегоріла, випльовуючи електричні іскри, а ті, що залишилися, складалися в коротке слово: «ПРИБІЙ».

– Це тепер твій дім, Віо, – голос батька був сухим, позбавленим будь-якої інтонації, крім глибокої, безнадійної втоми. – Тут тебе будуть годувати. Тут... тут безпечно. Принаймні, тут є стіни.

Він збрехав. Навіть Віола, у своєму дитячому невігластві, відчувала, що безпекою тут і не пахло. Повітря навколо «Прибою» було насичене нудотним ароматом дешевого палива, застояної води та чогось солодкуватого.

З густої тіні входу вийшов чоловік. Побачивши його, Віола мимоволі затамувала подих. Він був схожий на величезного, антропоморфного щура, що перехворів на всі людські хвороби одночасно. Його довгий шкіряний плащ, засмальцьований до дзеркального блиску, шурхотів по бруківці. Обличчя, порите глибокими віспинами, нагадувало місячний ландшафт, а маленькі очиці масляно блищали під важкими повіками. Це був Сарч. Людина, яка тримала в руках нитки всіх доль у цьому кварталі.

– Оце вона? – Сарч сплюнув на бруківку густу чорну слину. Він підійшов ближче, і Віола відчула запах його шкіри: суміш тютюну, старого поту та гнилої риби. – Худа. Занадто бліда. Але очі... очі гарні, як у породистого коня. Підходить.

Він простягнув руку – величезну, з вузлуватими пальцями та брудними жовтими нігтями, що нагадували кігті стерв’ятника. Він без церемоній схопив Віолу за підборіддя, повертаючи її обличчя до світла блимаючого неону. Дівчинка здригнулася, відчувши холод його шкіри, і спробувала сховатися за батька, шукаючи захисту.

Але батько не поворухнувся. Навпаки – Віола відчула, як він плавно, але рішуче відвів її пальці від свого ліктя.

– Гроші, – коротко кинув він. Він усе ще не піднімав очей.

Сарч гидко захіхікав. Він повільно дістав із кишені товсту пачку потертих, засмальцьованих купюр, перев’язаних брудною гумкою, і кинув їх прямо в багнюку під ноги чоловікові.

– Забирайся. Тепер вона належить «Прибою».

Віола не відразу зрозуміла сенс того, що відбулося. Повітря навколо раптом стало густим, заважаючи їй дихати. Вона завмерла, дивлячись, як її батько – її герой, її захисник – різко опустився на коліна прямо в бруд. Його пальці, що колись ніжно гладили її по волоссю, тепер гарячково, по-тваринному загребли мокрі папірці. Він не сказав ні слова прощання. Не було ні пояснень, ні вибачень, ні сліз.

Вона бачила лише його згорблену спину. Він підхопився і кинувся геть, майже бігцем, не озираючись, наче за ним гналися всі демони в’язниці «Чорна Вирва». Його постать стрімко розчинялася в сірій мряці Шламу, поки не залишилося нічого, крім тиші, яку порушувало лише важке дихання Сарча поруч.

– Тату? – спершу тихо, майже пошепки, покликала вона, відмовляючись вірити очам. – Тату, не лишай мене! Тату, повернися!

Вона хотіла кинутися за ним, бігти, але залізна хватка Сарча моментально затягнулася на її зап’ясті. Він смикнув її до себе з такою силою, що тонка лляна сукня на плечі тріснула, оголивши бліду шкіру.

– Не кричи, пташко, – просичав він їй прямо у вухо, і Віола відчула гарячу вологу його подиху. – В Шламі ніхто не чує криків. Тут занадто багато шуму і занадто мало сенсу в людському голосі. Тут чують тільки дзвін монет.

Він потягнув її до входу. Віола майже спіткнулася на іржавому порозі, ввалюючись у важку темряву коридору. Всередині все було ще гірше. Повітря тут було густим – просякнутим випарами алкоголю, дешевих синтетичних пахощів та немитого людського тіла. Глибоко під ногами, десь у самому фундаменті будівлі, гупав ритмічний, глухий звук.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше