Путівник для нових читачів | Каталог книг

ЖИТТЯ ПІСЛЯ СОНЦЯ

АНОТАЦІЯ:

У цьому світі жалість — це лише мастило для меча, який тебе вб’є. Біоінженерка Анук знала це правило, але все одно довірила своє життя похмурому найманцю. Чим ближче Абійський континент і зустріч із законним чоловіком, тим гучніше кричить її серце. Коли соціальні показники шлюбу стикаються з первісним океаном пристрасті, вціліти зможе лише той, хто готовий зрадити все, у що вірив.

ЖАНР: Любовна фантастика , Жіночий роман

ТРОПИ: заборонене кохання, вагітнсть, сильний герой

РОЗДІЛ 8 (уривок):

Далі вони йшли мовчки. Але це вже не була тиша двох чужинців - це був вакуум, що виникає за мить до вибуху. Тиша людей, які почали відчувати ритм кроків один одного так само чітко, як власне серцебиття. Наелектризоване повітря між ними здригалося від несказаних слів, і кожен з них у цей момент вів найважчу битву у своєму житті - битву з самим собою.

Анук крокувала по розпеченій землі, але її думки були далеко від пустки. Вона звикла аналізувати світ через мікроскопи та формули, де кожна реакція має причину і наслідок. Але те, що відбувалося тепер, не піддавалося жодним розрахункам. Зараз цей її “внутрішній науковець” безпорадно спостерігав за катастрофою.

“Хто він такий, щоб так легко руйнувати мій спокій?” – думала вона, крадькома спостерігаючи за його впевненим профілем. Вона все життя прожила в передбачуваному середовищі, де Бек був її ідеальним доповненням: спокійним, раціональним, зрозумілим. Бек був її домом, а Кілон… Кілон був стихійним лихом. Він уособлював усе те, від чого Сектор намагався позбавляти людей: дику силу, небезпечну автономію, первісний магнетизм. Анук було соромно. Їй здавалося це зрадою не лише чоловіка, а й самої себе, своєї вихованості. Вона відчувала, як її раціональна броня тріщить під тиском цього чоловіка, який не читав її наукових праць, але розумів її страхи краще за будь-кого. Це лякало її до нестями: вона втрачала контроль, а для науковця немає нічого гіршого за хаос у власній душі.

Кілон відчував її присутність кожним нервом, кожним старим шрамом на спині. Його життя було послідовністю наказів, місій і втрат. Він навчився бути «самим по собі» не тому, що був егоїстом, а тому, що в цьому понівеченому світі прихильність - це слабкість, яка веде до могили.

«Вона - чужа дружина. Просто об’єкт захисту,» – карбував він у голові, наче статут. Але тіло зраджувало. Його дратувала власна реакція на аромат її шкіри, який пробивався крізь запах сухого пилу. Його бісила ця раптова потреба не просто захистити її, а підкорити, закрити собою від усього світу і водночас відчути її слабкість у своїх руках. Він аналізував її: її недоречну вченість, її полохливі погляди, її материнську жертовність. Це була суміш, яка пропікала його цинізм, наче кислота. Кілон відчував провину, але ще більше - лють на самого себе за те, що його самодостатня “автономна планета” раптом зійшла з орбіти й почала обертатися навколо цієї тендітної жінки.

Їхні почуття здавалися їм обом помилкою природи, збоєм у системі. Але заборонені відчуття проростали крізь них із силою дикого плюща. Вони йшли у мовчанні, але їхні тіні на піску вже давно переплелися, ведучи свою власну, небезпечну гру, в якій жоден з них не хотів програвати, але обидва прагнули здатися в полон.

РОЗДІЛ 10 (уривок):

Під час чергового привалу, коли тінь від покрученої металевої конструкції старого мосту дала їм короткий перепочинок, Анук потягнулася за флягою. Від різкого руху рукав її захисної куртки зачепився за гострий край рюкзака і задерся майже до ліктя. Сонце миттєво висвітило багряно-сині смуги на її білій шкірі - чіткі, глибокі відбитки мотузки.

Кілон, який саме протирав обличчя вологою тканиною, завмер. Його погляд впився в її передпліччя. Він перехопив її руку раніше, ніж вона встигла її сховати.

– Хто це зробив? – голос Кілона став низьким і небезпечним, як гарчання звіра перед стрибком.

Анук спробувала висмикнути руку, але він тримав міцно, обережно розгортаючи її зап'ястя до світла. Його очі потемніли від гніву.

– Анук, я питаю: хто це зробив? Старий? – він різко підвівся, і в його очах спалахнув той самий вогонь, який вона бачила вночі, але тепер це була холодна лють захисника. – Він чіпав тебе, поки я був непритомний? Кажи правду! Я повернуся і зрівняю той бункер із землею.

Анук дивилася на нього, і всередині в неї все тремтіло. Їй хотілося вигукнути йому в обличчя:

«Це ти! Це твої руки, твоя несамовитість, твоє божевілля!»

РЕЦЕНЗІЇ:

АРТИ:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше