
АНОТАЦІЯ:
Одрі Браун повертається додому після лікарні. Вибух на катері забрав її чоловіка і вкрав у неї спогади.
Але хтось пам'ятає все замість неї.
Вночі в її басейні з'являється небезпечний незнайомець.
А вдень на порозі виникає ідеальний сусід, готовий вирішити будь-яку проблему.
Два чоловіки. Два секрети. І жінка між ними, яка не пам'ятає достатньо, щоб зрозуміти, кому довіряти — і чи варто взагалі вірити собі.
Поки Одрі збирає уламки власного минулого, вона починає розуміти: деякі спогади мозок ховає не випадково. А серце іноді знає правду раніше, ніж розум наважується її прийняти.
ЖАНР: Романтична еротика , Трилер
ТРОПИ: небезпечний герой, у неї амнезія, на межі фолу
РОЗДІЛ 1:
Великі будинки мають одну гидку властивість — коли ти залишаєшся в них наодинці, вони стають занадто голосними.
Одрі Браун стояла біля панорамного вікна на другому поверсі, стискаючи в руках чашку з уже холодним ромашковим чаєм. За склом розгорталася ідеальна ніч Коннектикуту: верхівки вікових сосен лісу ледь колихалися від вітру, а місячне світло рівно падало на дзеркальну гладь басейну у дворі. Все виглядало так, ніби її життя було обкладинкою глянцевого журналу. Якби ж тільки вона пам'ятала це життя.
Вона повернулася з клініки лише два дні тому. Лікарі називали її стан «лакунарною амнезією» — красиве словосполучення для чорної діри в голові.
Одрі знала, що її звати Одрі. Знала, що цей двоповерховий особняк належить їй. Пам'ятала обличчя свого чоловіка Флойда, його низький голос і те, що його більше немає — вибух катера на озері забрав його назавжди, залишивши їй лише шрами на тілі та порожнечу в пам'яті. Останні спогади її життя просто стерлися, мов невдалий дубль на плівці.
Вона зробила ковток чаю, зморщилася від гіркоти заварених трав і поставила чашку на стіл. Ромашка мала б заспокоювати, але всередині все одно все тремтіло від напруги.
Одрі підійшла до вимикача. Одне клацання — і простора кімната потонула в густій темряві, яку лише злегка розсіювало бліде місячне світло, що пробивалося крізь фіранки. Вона повільно підійшла до величезного ліжка, яке тепер здавалося їй занадто просторим.
Вона лягла, підтягнувши ковдру до самого підборіддя, але це не рятувало. Ліжко було крижаним. Раніше, у тому житті, яке вона майже не пам'ятала, тут завжди було тепло. Флойд зазвичай засинав першим, і коли вона лягала поруч, від нього йшло затишне, надійне тепло. Його важка рука автоматично опускалася їй на талію, захищаючи від усього світу.
Тепер Флойда не було. А на його половині ліжка панувала порожнеча.
Одрі заплющила очі, намагаючись вловити бодай слабкий запах його одеколону на подушках, але прибиральниця, яка прибирала дім до її повернення, вимила все до стерильності. Дім пахнув чистотою і самотністю.
Вона перевернулася на бік, згорнувшись калачиком, і прислухалася до нічних звуків. Дім жив своїм життям: десь тихо рипнула мостина, а на першому поверсі загудів холодильник.
«Ти вдома. Ти в безпеці», — як мантру повторювала вона про себе слова свого психотерапевта, намагаючись прогнати липке відчуття тривоги. Сон підкрадався повільно і важко, заколисуючи її під тихий шелест сосен за вікном.
Аж раптом крізь дрімоту її прошив різкий, чіткий звук, який змусив Одрі миттєво розплющити очі.
Плюх.
Це був важкий сплеск води на задньому дворі. Хтось щосили пірнув у її басейн.
У Одрі перехопило подих. Серце миттєво збилося з ритму. Вона підійшла впритул до скла. Плавець дістався протилежного борту, схопився руками за край і одним сильним, пружним рухом виштовхнув своє тіло з води. Навіть з другого поверху Одрі помітила, який він кремезний. Чоловік обтрусив мокре волосся назад і підняв голову вгору.
Він дивився прямо на її вікно. Так, ніби точно знав, що вона там стоїть.
Одрі затремтіла. Паніка вдарила в голову. Вона привідкрила вікно і закричала:
— Забирайся геть! Я викликаю поліцію! Чуєш?!
Чоловік внизу не поворухнувся. Він просто стояв біля краю басейну. Вода стікала з нього на ідеальну плитку. А потім він зробив крок у бік будинку. Потім ще один. Повільно, впевнено, абсолютно не боячись погроз.
Жах паралізував її на секунду. Вона кинулася до тумбочки, схопила телефон і тремтячими пальцями набрала три цифри.
— Мені потрібна допомога! — задихаючись, прошепотіла Одрі в слухавку, відходячи вглиб кімнати. — У мій двір проник невідомий. Він іде до будинку... Адреса? Елм-Корт, сорок два... Будь ласка, швидше!
«Ваш виклик прийнято, патруль вже виїхав у ваш район, будуть за п'ять хвилин. Не кладіть слухавку», — пролунав спокійний голос оператора, але Одрі його майже не чула.
Вона чітко пам'ятала, що зачиняла вхідні двері на всі замки, коли йшла спати. Вона двічі перевіряла.
Але знизу, з першого поверху, долинув глухий, вологий звук. Мокрі босі ноги ступали по дорогому паркету вітальні. Він був усередині. Без жодного звуку зламаних дверей чи розбитого скла.
Одрі кинула телефон на ліжко, підскочила до дверей спальні, зачинила їх на засувку і підперла спиною, важко дихаючи. Вона заплющила очі, молячись усім богам, щоб їй це просто здалося. Наслідок травми голови. Галюцинація. Що завгодно.
Але кроки наближалися сходами. Повільні. Неквапливі. Господарські. Вони затихли прямо перед її дверима. Він стояв по інший бік дверного полотна. За стіною запала така тиша, що Одрі чула власне скажене серцебиття. Вона затамувала подих, втискаючись спиною в дерево.
Минула вічність, а потім по той бік дверей пролунав голос. Глибокий, трохи хрипкий, з легкою задишкою після плавання, але неймовірно спокійний.
— Це я, — тихо, майже інтимно сказав голос, і чоловік торкнувся долонею дверей з того боку — вона почула легкий шурхіт. — Впусти мене.