9

«Моя рідна Елізо, моя маленька пташко.

Якщо ти читаєш ці рядки, значить, сонце над твоєю головою вже інше, а вітер приніс запах полину та далекої дороги. Я знаю, як страшно буває робити перший крок, коли навколо лише чужі піски й холодні стіни. Але послухай мене уважно.

Ти завжди запитувала, у чому наша сила. Я скажу тобі зараз: будь як вода.

Не намагайся бути твердою, як скеля, бо скелі кришаться від часу. Не будь залізом, бо воно іржавіє від сліз. Будь водою. Вона здається м’якою, але в ній прихована незламна воля. Вода не боїться темряви ущелин, вона просто тече крізь них. Вона не боїться падіння, бо навіть стаючи водоспадом, вона залишається собою.

Твій шлях не буде легким, і багато хто захоче спрямувати твою течію у власне русло, обмежити тебе берегами, які вони збудували самі. Не дозволяй їм. Твоє серце — це джерело, яке нікому не під силу засипати піском.

Нічого не бійся. Навіть коли ти одна серед пустелі — я в кожній краплі ранкової роси на твоєму обличчі. Я люблю тебе так сильно, що ця любов стала частиною твого подиху. Іди вперед. Твій океан чекає на тебе, і ти обов'язково до нього дійдеш.

Твоя мама.»

Еліза сиділа у своїй кімнаті, стискаючи в руках старий папір. Слова матері — «Будь як вода, вона знаходить шлях крізь скелі» — відлунювали в її серці, заспокоюючи тремтіння рук. Вона піднялася, витерла сльози й попрямувала до кабінету батька.

Він сидів над картами, похмурий і втомлений. Поява Джессі та сутичка в пустелі явно вибили його з колії.

— Тату, нам треба поговорити, — її голос звучав незвично твердо. — Без криків і без наказів.

Батько підняв важкий погляд, збираючись щось заперечити, але Еліза не дала йому почати:

— Ти теж не хочеш цієї війни. Ти хочеш залізницю, успіх і спокій. Але подивися на факти. Якщо ми підемо прямо крізь територію племен, ми отримаємо не дорогу, а вічну пастку.

Вона підійшла до столу й поклала руку на карту, прямо на лінію, що перетинала священні землі.

— Давай подумаємо логічно. Якщо ми обійдемо їхню територію, ми витратимо більше часу на будівництво, але отримаємо безпеку. Якщо ж ні — де гарантії, що вони не псуватимуть колії щоночі? Хто охоронятиме кожен метр рейок у цій пустелі? Вони знають ці землі, а ми — ні.

Еліза зробила крок ближче, її погляд був спокійним, як глибоке озеро:

— Вони не відступлять, тату. Вони будуть шкодити потягам, нападати на станції. Ця залізниця стане цвинтарем для твоїх грошей і твоїх людей. Побудувати в обхід — це не слабкість. Це мудрість. Це шлях води, яка обтікає перешкоду, щоб рухатися далі. Давай зупинимо це, поки ще не пролилася перша кров.

Батько тільки-но відкрив рот, щоб відповісти на її слова про «шлях води», як нічну тишу розірвав дикий, нелюдський крик. Потім — гуркіт пострілу.

— Війна! Вони напали! — пролунало знадвору.

Батько зблід, схопив зі столу револьвер і обернувся до Елізи. Його голос був суворим, як ніколи: — Не смій виходити з будинку. Зачини двері й сиди тихо!

Він вибіг, а Еліза завмерла на мить. Але всередині неї вже не було колишнього страху. Вона відчувала, як слова матері пульсують у скронях. Вона не могла просто сидіти, поки світ навколо руйнувався.

Вона порушила заборону.

Вибігши на ґанок, Еліза заніміла. Повітря було гарячим і гірким від диму. Десятки вершників — корінні воїни разом із частиною ковбоїв, які, здавалося, перейшли на їхній бік — кружляли майданчиком. Вони не стріляли в людей без розбору. Їхня лють була спрямована на залізницю.

Вони палили дерев’яні шпали, скидали в купу вимірювальні прилади, трощили намети інженерів. Червоні язики полум’я лизали нічне небо, перетворюючи будівельний майданчик на пекло. Жінок і дітей, що в паніці вибігали з будинків, вершники просто об’їжджали, не піднімаючи зброї. Їм потрібна була їхня земля, а не кров беззбройних.

Серед цього хаосу, у самому центрі вогняного кола, вона побачила його.

Авея.

Він сидів на своєму вороному коні, освітлений загравою пожежі. Він виглядав велично і страшно — справжній дух цієї пустелі, який прийшов забрати своє. Його погляд зустрівся з поглядом Елізи. На секунду все навколо затихло: крики, тріск вогню, тупіт копит.

Авея повільно підніс руку до чола у військовому вітанні — жест поваги та прощання одночасно. Він не посміхався. У його очах була печаль людини, яка змушена руйнувати.

Еліза дивилася на нього, і сльози обпікали їй щоки. Вона пам’ятала його спокій у пустелі, його обережну допомогу.

 — Ти не такий... — ледь чутно прошепотіла вона в порожнечу, хоча знала, що він її не почує.

 * *  *

Ранок зустрів будівництво неприємним сірим маревом, яке ніби осіло в повітрі й не хотіло розчинятися. Дим ще підіймався від спалених шпал, повільно, ліниво, і в цьому русі було щось моторошно спокійне. Обвуглені балки лежали, як кістки, як ребра якогось велетенського звіра, що не витримав і впав просто посеред степу. Те, що ще вчора було рухом, планом, майбутнім — сьогодні виглядало як щось завершене, зламане, остаточно зупинене.