8

Ранок після свята не приніс похмільного спокою. Він приніс лють.

Коли перші промені сонця торкнулися прерії, табір здригнувся від різкого крику. Він прорізав повітря так раптово, що люди виходили з наметів, ще не до кінця розуміючи, що сталося. Еліза вибігла на ґанок і завмерла на місці, ніби її щось зупинило ще до того, як вона встигла зробити крок уперед.

Учорашня ілюзія розсипалася миттєво.

Лінія кілків, яку ще вчора так ретельно вибудовували, була знищена. Дерев’яні стовпці лежали вирвані із землі, поламані, деякі почорнілі від вогню. Червоні стрічки валялися в пилу, переплутані, затоптані, і тепер більше нагадували щось мертве, ніж позначку руху вперед.

— Хто це зробив?.. — тихо пробурмотів хтось позаду.

Еліза не відповіла. Вона вже знала.

Біля центрального місця, де мав стояти головний репер, земля була розрита. Там, де вчора планували початок вокзалу, тепер стирчав спис. Довгий, темний, із прив’язаним пір’ям яструба, яке ледве ворушилося на ранковому вітрі.

Містер Грір більше не виглядав втомленим старим. У його очах засвітився холодний вогонь війни.

— Зброю до рук! — гримів його голос над майданчиком. Нові робітники, ті самі, що вчора танцювали й сміялися, тепер діставали з возом вінчестери та револьвери. Замість молотків у руках з’явилася сталь іншого роду. Тепер вздовж майбутнього полотна залізниці патрулювали озброєні люди. Прерія, яка вчора здавалася безкрайньою волею, стала лінією фронту.

 Еліза влетіла в кабінет батька, де він разом із Мартою схилився над картами. Повітря було густим від диму та напруги.

— Батьку, це війна! — вигукнула вона, вдаряючи долонями по столу. — Ти бачив їхні очі вчора? Вони захищають свій дім. Ми не можемо просто почати стріляти! Це не будівництво, це бійня!

Містер Грір навіть не підняв голови. Його палець судомно стискав край карти. — Це спосіб вижити, Елізо, — відрізав він. — Якщо ми не прокладемо ці рейки зараз, нас зметуть. І ті, хто прислав телеграму, і ті, хто ставить списи в мою землю. Це порядок проти хаосу.

Еліза з надією повернулася до Марти. Вона вірила, що жіноча мудрість знайде вихід. — Марто, скажи хоч ти щось! Ти ж бачила цих людей, ти бачила в їхніх очах надію на життя, а не на смерть!

Марта повільно підняла погляд. Її обличчя було непроникним, як скеля.

— Я бачила надію, Елізо, — тихо, але твердо відповіла вона. — Але я також бачила голод. Ця залізниця — це хліб для тисяч людей, які прийдуть за нами. Це цивілізація. Іноді за неї доводиться платити високу ціну.

 — Тоді змініть маршрут! — голос Елізи зірвався на крик. — Перенесіть залізницю на десять миль на північ, в обхід їхніх священних земель і мисливських угідь. Не чіпайте землю диких — і вони залишать нас у спокої!

Містер Грір нарешті подивився на доньку. У його погляді було розчарування.

 — Це неможливо. Це скелястий ґрунт, затяжні підйоми. Такий маневр коштуватиме нам втричі дорожче. Це... дуже дорого, Елізо. Гроші, техніка, час — ми просто не маємо цього.

Еліза зблідла. Вона дивилася на батька, потім на Марту, і бачила перед собою двох людей, які вже все вирішили.

— Дорожче за людські життя? — запитала вона так тихо, що звук її голосу ледь перекрив гуркіт першого патрульного воза, що проїжджав повз вікно.

На цьому в кабінеті запала тиша. Батько відвернувся до вікна, Марта знову опустила погляд на цифри. Відповіді не було. Або вона була настільки жахливою, що її ніхто не наважувався вимовити вголос.

Еліза вибігла з кабінету, і звук важких дубових дверей, що захлопнулися за її спиною, пролунав як постріл, ставлячи крапку в їхній розмові. Вона не бачила, як батько безсило опустив голову на руки

У кімнаті запала важка, порохова тиша. Грір мовчав, вдивляючись у креслення, які тепер здавалися не планом майбутнього, а картою майбутнього цвинтаря.

— Вона занадто молода, Марто, — глухо промовив він, не піднімаючи очей. — Вона бачить світ через серце, а не через приціл вінчестера. Вона думає, що совість може нагодувати тисячі робітників і зупинити кулі.

Марта повільно підійшла до вікна, спостерігаючи за тендітною постаттю Елізи, що швидко перетинала подвір’я, прямуючи до старого дерева — своєї єдиної фортеці. Жінка зітхнула, і в цьому зітханні було стільки ж гіркоти, скільки й залізної впевненості.

— Вона зрозуміє з часом, Грір, — тихо, але твердо сказала Марта

Грір підняв погляд, шукаючи в очах своєї помічниці бодай краплю сумніву, але знайшов лише холодний розрахунок.

— Ти справді віриш, що залізниця варта того, щоб зробити ворогами тих, хто тут народився? — запитав він.

Марта ледь помітно всміхнулася, але очі її залишалися серйозними.

 — Я вірю в цифри. А цифри кажуть, що без цієї колії нас не буде зовсім. Еліза переступила мітку сьогодні вночі, я бачила. Вона шукає правду там, де панує лише дикий вітер. Але завтра, коли вона почує перший залп, вона повернеться до твого вогню. Бо страх завжди виявляється сильнішим за жалість.