3

Еліза намагалася йти швидше, але довга спідниця, підмочена бризками від диких ігор смугастого коня, стала важкою і заважала рухатися. Вона сподівалася непомітно прослизнути через задні двері, але щойно будинок з’явився в полі зору, серце дівчини стислося.

На порозі, привалившись плечем до одвірка, стояв Джессі. Його капелюх був насунутий на очі, але він миттєво випрямився, щойно побачив її. Поруч у затінку стояв батько, містер Грір, і роздратовано поглядав на кишеньковий годинник.

— Нарешті! — прогримів голос батька, коли вона підійшла ближче. Його обличчя було багряним від спеки та невдоволення. — Елізо, де тебе носило? Мері та інші дівчата повернулися додому ще годину тому. Вони сказали, що ти покинула їх, поводилася зухвало і пішла в бік каньйону.

Еліза відкрила рота, щоб виправдатися, але Джессі зробив крок уперед, примруживши очі. Його погляд впав на її подол.

— Ваша сукня мокра, міс Елізо, — процідив він. У його голосі більше не було вчорашньої м’якості, лише суворе випробування. — Ви були біля річки? Сама?

— Я просто хотіла подихати повітрям... — почала вона, але батько перебив її, з силою ляснувши долонею по перилах.

— Ти хоч розумієш, що накоїла? — закричав містер Грір. — Я заборонив тобі виходити за межі селища без супроводу! Річка за старим дубом — це вже не наша земля. Це територія «дикунів». Ти могла наштовхнутися на когось із них, і хто знає, чим би це закінчилося!

Джессі мовчав, але його щелепи були міцно стиснуті. Він дивився на неї так, ніби вона була непокірним лошатком, яке треба негайно загнати у стійло.

— Тобі пощастило, що сьогодні там було тихо, — продовжував батько, трохи стишивши голос, але не гнів. — Але більше ніяких прогулянок наодинці. Якщо тобі так хочеться до води — Джессі супроводжуватиме тебе. А тепер іди до своєї кімнати і приведи себе до ладу. Ти виглядаєш як загнана вівця, а не як донька інженера Гріра.

Еліза відчула, як на очі накочуються сльози образи. Її насварили, як дитину, перед людиною, якої вона побоювалася найбільше. Вона кинула швидкий погляд на Джессі — він ледь помітно кивнув, наче підтверджуючи вирок батька.

Дівчина розвернулася і, не сказавши ні слова, зникла в будинку. Вона чула, як за її спиною батько сказав Джессі:

 — Слідкуй за нею краще. Вона не розуміє, наскільки цей край жорстокий.

Еліза зачинила двері кімнати й притулилася до них спиною, намагаючись стримати тремтіння в руках. Слова батька все ще відлунювали в голові, як удари молота по рейках. Але найгіршим був погляд Джессі — торжествуючий, наче він щойно виграв партію в карти.

Вона машинально потягнулася до правого зап'ястя, щоб торкнутися шовку, який завжди її заспокоював. Пальці намацали лише холодну шкіру.

Еліза різко закатала рукав. Стрічки не було.

— Чорт... чорт, ні! — прошепотіла вона, гарячково обшукуючи підлогу біля ліжка, килимок, підвіконня.

Вона згадала, як різко відсахнулася від води, коли смугастий кінь здійняв хмару бризок. Мабуть, саме тоді вузол ослаб і шовк зісковзнув у мокру траву або, ще гірше, у потік річки. Єдина річ, що пахла мамою і Бостоном, залишилася там — на території, куди їй тепер зась. На землі «дикунів».

У двері знову постукали — цього разу тихіше. Це була Дженні. Вона зайшла з винуватим виглядом, тримаючи в руках чистий рушник.

— Міс Елізо... Ваш батько... він просив передати, — дівчина зам'ялася, опустивши очі. — З завтрашнього дня, о шостій ранку, містер Джессі чекатиме на вас біля стайні. Пан Грір сказав, що ви почнете вчитися їздити верхи. Кожного дня. До самого свята.

Еліза безсило опустилася на край ліжка. Свято за 6 днів.

Вона знала, що це неминуче. Батько хотів бачити поруч із собою не залякану дівчину, а гідну доньку головного інженера, яка впевнено тримається в сідлі перед комісією та гостями з міста. Для нього це була частина іміджу, для Джессі — спосіб нарешті «приборкати» її, а для самої Елізи — справжній кошмар.

Тепер вона була в пастці. Без оберега на руці, під наглядом людини, від якої віяло небезпекою, і з таємницею про чоловіка біля річки, яку вона не могла нікому довірити.

— Добре, Дженні, — глухо відповіла вона. — Передай батькові, що я зрозуміла. О шостій ранку.Дякую.

 * * *

Шоста ранку зустріла Елізу не лагідним світанком, а холодною, липкою росою та важким туманом, що стелився по землі, немов саван. Коли вона вийшла до стайні, повітря здавалося настільки густим, що кожен вдих давався з зусиллям. Дівчина почувалася так, ніби йде на власну кару, і кожен крок її маленьких черевиків по кам'янистому ґрунту відлунював у скронях тривогою.

Джессі вже чекав на неї. Він стояв, спершись на огорожу загону, і тримав під вуздечку кобилу гнідої масті. Тварина нервово пряла вухами й перебирала ногами, відчуваючи напругу, що виходила від людей.

— Доброго ранку, міс Елізо, — Джессі ледь торкнувся пальцями крисів свого капелюха з тією підкресленою, майже знущальною ввічливістю, яка завжди змушувала її почуватися нікчемною. — Виглядаєте чудово, хоч і трохи блідо для нашого сонця. Почнімо справу. Час — це гроші вашого батька, а я не звик розкидатися ні тим, ні іншим.

Еліза зупинилася за кілька кроків від тварини, затиснувши пальці в кулаки.