2

Сонце ще не встигло розжарити дах, коли у двері кімнати наполегливо постукали.

— Міс Елізо, прокидайтеся! — почувся бадьорий голос Дженні. Служниця ввійшла, несучи таз із прохолодною водою. — Ваш батюшка вже дві години як на ногах. Поїхав із містером Джессі та робочими на дальню дільницю. Просив передати, щоб ви не нудьгували.

Еліза сіла на ліжку. Новина про те, що батька та Джессі немає вдома, принесла неочікуване полегшення. Свобода, нехай і на кілька годин, була найкращим подарунком.

— До речі, — Дженні почала розсувати фіранки, — дівчата, доньки батькових співробітників, передали, що чекають на вас біля річки. Хочуть влаштувати чаювання. Я вже й кошик зі смаколиками зібрала: там свіжі коржики та джем.

Еліза з радістю погодилася. Їй хотілося вірити, що вона знайде тут хоч когось схожого на своїх бостонських подруг. Вона вдягла світлу сукню, підхопила кошик і самостійно вирушила до річки, де в затінку дерев уже виднілися кольорові спідниці.

Проте, щойно вона наблизилася, ілюзія «дружнього чаювання» почала танути. Дівчат було троє. Вони сиділи на розстеленій ковдрі, і їхні посмішки здалися Елізі надто натягнутими, як струни на скрипці.

— О, а ось і наша бостонська леді! — вигукнула Мері, донька головного техніка, оглядаючи Елізу з ніг до голови. — Ми вже думали, ви розплавилися від нашого сонечка.

Еліза сіла поруч і поставила кошик. Вона намагалася бути привітною, але відразу відчула цей специфічний холодок. Це були не просто дівчата — це були справжні степові «змії».

— А чому ви пішки? — з удаваним здивуванням запитала інша, поправляючи капелюшок. — Невже Джессі не дав вам коня? Він же найкращий наїзник у штаті.

— Я... я ще не освоїлася. І, чесно кажучи, не дуже вмію їздити, — тихо відповіла Еліза.

Дівчата перезирнулися, і по колу прокотився ледь чутний смішок.

— Не вмієте? — Мері прикрила рот долонею. — Бідна дитина. Тут без коня ти наче без ніг. Але воно й видно... Ви така бліда, Елізо. Наче з воску зліплена. Напевно, у вашому Бостоні тільки книжки гортають, а справжнього життя й не бачили.

— Така ніжна шкіра тут швидко згорить, — додала третя, простягаючи руку до кошика Елізи. — Хоча, можливо, Джессі подобаються такі... безпорадні. Він завжди любив складні завдання.

Еліза відчула, як гаряча хвиля підступила до горла, але вона не дала собі заплакати. В Бостоні її вчили тримали спину рівно, навіть коли навколо зграя вовків — або, як у цьому випадку, розфуфирених змій.

Вона повільно поставила кошик із домашніми коржиками та джемом прямо посеред їхньої ковдри.

— Смачного, дівчата, — промовила вона голосом, у якому не було й краплі тремтіння. — Сподіваюся, солодке допоможе вам стати трохи менш отруйними. А мене вибачте, я маю важливі справи, які не терплять зволікань.

Мері роззявила рота, не встигнувши вигадати шпильку у відповідь, а Еліза вже розвернулася. Вона не побігла. Вона йшла спокійно, відчуваючи на спині їхні розлючені погляди.

Але повертатися до задушливого будинку, де кожна дошка нагадувала про батькові креслення, вона не хотіла. Еліза звернула з наїждженої стежки й пішла берегом річки.

Тут, біля води, повітря було іншим. Воно пахло мокрим камінням, мулом і дикою м’ятою. Берег ставав дедалі крутішим, верби схилялися над потоком, створюючи природні тунелі з гілок. Еліза йшла все далі, занурюючись у власні думки.

Вона дивилася на свої руки — білі, тонкі. Дівчата мали рацію: вона була тут чужою. Але водночас вона відчувала дивну силу в цій самотності. Тут не було Джессі з його повчаннями, не було батька з його залізницею. Тільки вона і шум води.

Річка петляла, і незабаром будинки селища зникли за вигином скелі. Еліза зупинилася біля великого плаского валуна, що виходив прямо в воду. Вона сіла на нього, підібравши спідниці, і нарешті дозволила собі видихнути.

Саме в цій тиші вона знову почула те саме тихе пирхання коня, схоже до того,яке чула вчора ввечері. Тільки тепер воно було зовсім близько. За наступною групою верб, у затінку, хтось був.

Еліза завмерла на валуні, і в цю ж мить з-за густих зарослів верболозу вирвався кінь.

Це було не просто пирхання — це був вихор енергії. Смугаста, коричнево-біла тварина не йшла повільно до води, вона летіла. Здавалося, кінь нагадував дитину, якій вперше за довгий час дали повну волю. Він з розгону влетів у мілководдя, б'ючи копитами по водному дзеркалу. Навсібіч полетіли сотні блискучих бризок, що виблискували на сонці, як діаманти. Повітря прорізало гучне, переможне іржання, сповнене чистого, дикого задоволення.

Еліза, заворожена цією силою, згадала вчорашні слова батька: «Не виходь за межі селища сама... Це небезпечно».

Вона миттєво пошкодувала, що піддалася емоціям і не послухала. Бостонська гордість вигнала її від дівчат, але тут, серед кривих верб та невідомих звуків, вона почувалася абсолютно беззахисною. Страх перед конями, який вона так старанно приховувала, спалахнув з новою силою. Ця тварина здавалася їй некерованою, стихійною і смертельно небезпечною.

Дівчина різко відступила від річки. Її серце калатало в скронях, як навіжене. Вона вже була готова розвернутися і бігти назад до селища, коли помітила постать біля коня.