1

Спека стояла така, що повітря над прерією тремтіло, немов розплавлене скло. Еліза сиділа на ґанку, затіненому лише вузьким козирком, і повільно рухала дерев’яним віялом. Це була єдина річ, що лишилася від материнського гардероба — тонка тканина з розписом, яка тут, серед грубих дощок і кінського гною, виглядала майже безглуздо.

Батько був усередині. Чути було, як скрипить його стілець і як він розгортає важкі рулони креслень. Майбутня залізниця була його богом, а він був її пророком.

— Міс Елізо, ви знову ховаєтесь у затінку? — Голос Джессі пролунав раніше, ніж він сам з’явився в полі зору.

Він не поспішав. Ковбой ішов повільною, трохи розхитаною ходою людини, яка звикла проводити в сідлі по десять годин на добу. Зупинився біля першої сходинки, сперся ліктем на перила й зняв капелюх, витираючи чоло рукавом сорочки. Від нього пахло розпеченою шкірою та пилом доріг.

— Я не ховаюся, містере Джессі. Я просто намагаюся не розтанути, — тихо відповіла вона, не дивлячись на нього.

— Ви надто тендітна для цього сонця, — він примружився, розглядаючи її бліде обличчя. — Батько казав, ви сьогодні знову відмовилися виходити до стайні. Коні — вони ж як люди, Елізо. Відчувають, коли їх бояться. Якщо ви не підійдете до них першою, вони завжди будуть для вас чудовиськами.

Еліза зціпила зуби. Джессі говорив це вже вдесяте. Він вважав свій досвід істиною, а її страх — просто дівочою вередливістю, яку можна вилікувати «наполегливістю».

— Я не потребую ваших порад щодо коней, — відрізала вона, згорнувши віяло з сухим тріском.

— Ну-ну, не треба колючок, — Джессі зробив пів кроку вгору по сходах, вторгаючись у її особистий простір. — Я просто хочу, щоб ви почувалися тут як удома. А вдома тут тільки той, хто в сідлі.

Він простягнув руку, ніби хотів торкнутися пасма її волосся, що вибилося з зачіски, але Еліза різко відхилилася. Її серце забилося швидше — не від симпатії, а від того липкого відчуття небезпеки, яке завжди виникало поряд із ним. Джессі був занадто самовпевненим, занадто «місцевим».

Саме в цю мить на дорозі, що вела до містечка, знялася невелика хмара куряви. Троє вершників на невисоких, міцних конях наближалися до офісу інженера. Вони їхали без поспіху, без зайвого шуму.

Джессі миттєво випрямився, його рука звично лягла на пояс, ближче до кобури.

— Знову вони, — процідив він крізь зуби. У його голосі більше не було м’якості, лише суха, як хмиз, неприязнь. — Прийшли торгуватися за свої пасовища.

Один із вершників зупинив коня трохи осторонь від інших. Це був молодий чоловік із племені, одягнений у просту сорочку, з довгим темним волоссям, перехопленим стрічкою. Він не дивився на Джессі. Його погляд був спрямований на будинок, на вікна, і нарешті — на Елізу.

Вона завмерла. Цей чоловік — Авея — не намагався здаватися сильнішим, ніж він є. У його поставі була якась природна гідність, яка контрастувала з напруженою агресією Джессі.

Авея повільно підняв руку, торкнувшись свого чола на знак вітання. Це було так просто і так спокійно, що Еліза, сама того не усвідомлюючи, трохи розслабила плечі.

— Зайдіть у дім, Елізо, — кинув Джессі, не повертаючи голови. Його спина напружилася, як струна. — Зараз тут почнуться дорослі розмови.

Еліза не зрушила з місця. Її пальці міцніше стиснули дерев’яне руків’я віяла. Вона вперше бачила представників цього народу так близько. У Бостоні про них писали в газетах як про «тіні минулого», але чоловік на коні не був тінню. Він був реальним, живим, і його спокій дивним чином заворожував.

— Я залишуся, містере Джессі, — тихо, але твердо промовила вона.

Джессі обернувся, і в його очах спалахнуло роздратування. Він уже відкрив рота, щоб щось сказати, але в цей момент двері за спиною Елізи з гуркотом відчинилися.

— Елізо! — Голос батька прогримів, наче постріл. — Я сказав тобі зайти в дім ще десять хвилин тому! Негайно!

Містер Грір стояв на порозі, тримаючи в руках важку папку з документами. Його обличчя було червоним від спеки та гніву. Він кинув короткий, сповнений зневаги погляд на вершників, а потім знову втупився в доньку.

— Це не місце для леді. Тут вирішуються питання власності, а не прогулянок. Марш до своєї кімнати!

Еліза відчула, як щоки спалахнули від сорому. Батько розмовляв з нею, як з дитиною, перед цими чужинцями. Вона кинула останній погляд на Авею — той дивився на неї з ледь помітним співчуттям. Дівчина різко розвернулася і, шелестячи спідницями, зникла в глибині будинку.

Але вона не збиралася бути слухняною лялькою.

Щойно двері її кімнати зачинилися, вона кинулася до вікна, що виходило на фасад. Старі дерев'яні рами піддалися не одразу, але вона обережно, міліметр за міліметром, підняла скло вгору. Тепер між нею та «дорослими розмовами» була лише тонка фіранка.

Внизу почувся голос її батька — сухий і офіційний:

— Я вже казав вашим старійшинам. Уряд підписав папери. Залізниця пройде через цей каньйон, бо це найкоротший шлях до узбережжя. Ваші пасовища будуть огороджені. Ми виплатимо компенсацію зерном та ковдрами.

— Нам не потрібні ваші ковдри, щоб зігріти землю, яку ви вбиваєте, — голос Авея звунав напрочуд мелодійно, але в ньому відчувалася сталь. — Земля не продається. Вона — це тіло наших предків.