29. Молодший інспектор Насир застав Радифа

Молодший інспектор Насир застав Радифа на вході до управи. З ранку інспектор, завдяки Хубалу Милостивому, мав задоволення скуштувати улюблених реберець манти в гірчичному соусі, приготовлених Жасминою, яка, крім ребрів, привела ще онука – побалувати діда з бабою. Погравшись з онуком і скуштувавши ароматної кави, Радиф перебував у доброму гуморі.

– Радиф-ага! – крикнув Насир просто в спину, та так, що Радиф здригнувся.

– Щоб тебе мариди забрали! – в серцях вилаявся інспектор, насрій, як і доброта, злетіли разом, бо в такий час, та ще й такими голосами повідомляють тільки новини далекі від гарних.

– Радиф-ага, інспекторе, ходімо, там таке!.. – Насир хіба що не танцював, від запорошених сандалів до сірої чалми висловлюючи нетерпіння.

Радиф з тугою глянув на управу, де на нього чекали затишний стіл і некваплива робота. Сьогодні він мав намір присвятити день наведенню порядку із паперами, та написанню завершальних суджень про справи, які мали на тижні передати каді. І ось усі плани – мариду під хвіст… Радиф згадав, що у маридів немає хвостів… отже: джину, гулю, у когось же він має бути!

– Куди йдемо? – спитав приречено.

– До оселі вбитого торговця Сагіта!

З того часу, як Радиф був тут останній раз, тіло торговця прибрали і сіркою несло менше; в іншому – без змін. Фонтан, килими, на килимах плями – від мертвого торговця і слизу, зараз все остаточно висохло.

«Жила людина, а тепер від неї – тільки пляма на килимі», – думка була дивна, хоч би тому, що інспектор не вперше у своїй роботі стикався зі смертю.

Від деяких залишається ще менше.

– Чого кликав? – досвідчене око інспектора помітило ще кілька змін. У перше відвідування будинку торговця, на різьбленому комоді біля вікна стояла широка кругла скринька, інкрустована кісткою, а поруч парочка статуеток. Зараз верх комода був порожній. На одній із тумбочок красувалося дзеркало, судячи з вигляду, у срібній оправі. Дзеркало теж випарувалося. Ну і ще кілька дрібниць.

Він не здивувався і не обурився – правоохоронці теж люди, а мертвому і дзеркало, і скринька ні до чого. Хубал Милостивий зараз зважує його душу на мідних вагах потойбічного світу і, якщо добрі вчинки переважать погані, ніжитися вічно колишньому торговцю Сагіту в небесному палаці Пана Світу, пити вино, слухати спів райських птахів з пишними хвостами і ніколи більше не опікуватися хворобами, старістю, та хлібом щоденним.

Щодо патрульних та зникнення певної кількості речей. Так, камінь, зовсім маленький камінчик ляже на чашу поганих вчинків ваг останнього суду. Але... жити хочеться тут і зараз, хочеться носити дорогий одяг, пити смачні вина, їсти їжу, а до Суду ще буде можливість зробити достатню кількість справ, гідних цілої брили на протилежній чаші.

– Сюди, – Насир вказав на одну із фіранок, що закривали прохід у внутрішні кімнати будинку.

Іти довелося недалеко, вже в наступній кімнаті за невеликою загородкою ховалися двері. Відразу за ними – щаблі вниз. Там, де вони закінчилися – наступні двері, цього разу – з металу, який зробили широким та плоским. Радиф постукав по поверхні, та віддалася низьким гулом, цікаво, який коваль створив таке?

У приміщенні, немаленькому, але з низькою стелею, тупцювали старі знайомі – Абдулла з патрульними.

– Ось, це Зайд знайшов, – Абдула поставив між собою та інспектором кругловидого патрульного, здається, одного з тих, хто знайшов пустельника. Як недавно і давно це було.

Патрульний чомусь почервонів.

– Ну я це, того… радий служити!

Радиф поки мало що розумів, але обстановка кімнати зацікавила його. Якісь шафи – великі і маленькі, з незрозумілого матеріалу, схожого на матеріал довгої скрині, яку забрала канцелярія катана. На відміну від скрині, всередині шаф щось гуло. Численні вогники на їхніх стінках підморгували, подекуди в цих стінках були зроблені щілини. Інспектор придушив у собі бажання зазирнути до них. Встигнеться.

На верху невисоких шаф, крім кольорових вогників, були ще якісь палички, кругляки всіх відтінків та ще безліч штук незрозумілого призначення.

– Нічого тут не чіпайте! – про всяк випадок, попередив Радиф.

– Вже, – мордатий патрульний опустив очі і, здається, почервонів ще більше.

– Т-так!

– Радиф-ага, ви подивіться сюди! – став на захист підлеглого Абдулла. Не забувши зробити жест від пристріту, патрульний підійшов до однієї з шафок, щось зробив над верхом і... частка стіни над шафою... немов стала прозорою. Там відкрилося віконце, в іншу кімнату, але менше. Інспектор не без подиву побачив невелику скриню, ліжко, вікно, розпис на стінах, все маленьке. І ще, він упізнав кімнату там, за стіною – це була точна і зменшена копія кімнати заїжджого двору Бахруза. Такий номер знімав Акзам.

– На ліжку біля стіни щось заворушилося.

– Там що, хтось є? Живий? – здивувався Радиф.

– Дивіться далі.

На середину кімнати вийшла дівчина в довгій нічній сорочці, маленька, як усе там, але немов справжня. Підійшовши навшпиньки до ліжка, дівчина зняла з себе сорочку. Інспектор мало не подавився. Глянув на підлеглих, ті намагалися дивитись у кімнатку та ховати очі від начальства. Одночасно. Перше виходило краще.

З ліжка підвелося заспане чи здивоване обличчя, і інспектор впізнав його – Акзам!

– Це ... не знаю як, але воно повторюється, – сказав Насир.