27. Мандрівники йшли серединними землями

Мандрівники йшли серединними землями, опускаючись все нижче, і зі спуском, зріст мешканців ставав все менше, а самим мандрівникам дихати і пересуватися ставало все важче.

Лише звичні до тягаря глибинних земель карлики-кіклопи, здавалося, ніяк не реагували на обставини, що змінювалися.

Коли вони пройшли черговий спуск, слово взяв Ясір – мисливець на джинів.

– У старі часи, кажуть, кожен спуск охороняв джин, і ще кажуть, якщо вимовити тому джину на вухо особливі слова, миттю він міг перенести тебе з однієї землі в іншу, нехай навіть це були верхні землі та занедбані сектори, які тоді, волею Хубала, не були занедбані. І ще кажуть, що в ті благословенні часи тягар на всіх землях був однаковий.

– І всі люди були рівними! – Сабірі, як і решті, дихати і говорити давалося все важче, проте далеким від задоволення голосом вона перервала мисливця. – І за менше мій батько – благословенний Шамс ад-Дін, нехай продовжаться дні його, відрізав язики, а я справжня його донька. Отже, доки ти не домовився до відрізання, закрий свій рот. Пам'ятаю, ти обіцяв розважити нас історією, але поки що від тебе я не почула ні слова про те, що трапилося в нашому – найблагословеннішому зі світів – двадцять гоциклів тому.

– То мені мовчати, чи розповідати?.. – почав було Ясір.

– Не мудруй!

Ясір мотнув головою, погоджуючись.

– Перед тим, як розповісти про те, що трапилося зі мною двадцять гоциклів в минулому, а ця історія, повірте, не тільки розважить вас, але й сповнить мудрості і, почувши її – Хубал свідок – ви вже ніколи залишитесь колишніми, і навіть якщо написати її голками у куточках очей, вона була б повчанням для тих, що навчаються. Але, цю історію я розповім пізніше, зараз же, з дозволу великої пані, я хотів би розважити високе панство історією про оповідача, так званого Орфея, який ... втім, не розкриватиму всі подробиці і хитросплетіння заздалегідь, щоб не зіпсувати слухачам задоволення від оповідання.

Погляди присутніх повернулися до Сабіри.

Дівчина поважно, хоч і тяжко повела головою, погоджуючись.

– Розкажи свою історію.

Мисливець на джинів вклонився, притиснувши руки до грудей.

– Вона не зовсім моя. Історію цю знайшов, як він казав, у стародавніх книгах мій вчитель – благословенний Абдуррахман ібн Хоттаб, і вона йому настільки сподобалася, що він розповідав її за будь-якої нагоди. І це відбувалося так часто, що я вивчив її – слово в слово. І тепер, з дозволу пані, перекажу вам, не проґавивши і не додавши нічого від себе, слово в слово, як передав Абдуррахман.

***

– А потім ця наволоч віроломно дала свідчення, і мого пана засудили.

– Теж віроломно?

– А?

– Не важливо, продовжуй.

– Засудили на смерть! Я заприсягся помститися! Цикл за циклом я присипав пильність наглядачів. Я проводив час у найбрудніших, найстрашніших кублах нижніх секторів, де мешкають лише змінені Атомними Богами; я спав з найдешевшими повіями, тіло яких відвалювалося шматками під моїми ласками.

– Чудовий подвиг.

– А? Так! Я пив пійло, яке пройшло жерло реактора, я кілька разів ходив у далекі, занедбані сектори, і тобі, оповідач, краще не знати, що бачили мої очі.

– А що бачили твої очі?

Однак моє питання було проігноровано.

– І зараз, коли пройшло більше двох сотень циклів, коли погляди наглядачів звернені в інший бік, я здійсню свій подвиг! Дух убитого жадає помсти! Ні, я не зачеплю його близьких, і слуг, і майна. Мені потрібний лише цей гад! Але він помре повільно, кожною краплею своєї мерзенної крові викупаючи скоєне! А після – я вб'ю себе! Ти не записуєш, оповідач.

– Я запам'ятаю.

– Моє ім'я – Ісіо Курано, і воно назавжди залишиться в пам'яті нащадків, як і велика історія моєї помсти!

– Якщо ти так вважаєш, отже – так і буде.

– І ти розкажеш про мене?

– Звичайно.

Я не став йому говорити, що моя пам'ять зберігала десятки, якщо не сотні подібних історій, у тому числі й найдавнішу, про сорок сім ронінів. Справедлива помста, адже іншої не буває, благородне вбивство негідника – негідники для того і існують, щоб їх вбивати, благородно, як ще.

Ісіо Курано пішов, чинити своє правосуддя, свою помсту. А у отворі тупцював уже наступний відвідувач – високий юнак у попелястому з червоним одязі текстильників.

Нахиливши голову, я зазирнув за худу спину, здається, більше нікого, що ж, послухаємо тебе, хлопче.

– Вони вбили його!

– Як я зрозумів, твого лікаря наздогнав гнів Богів.

– Так, він лежав у своєму житлі з витріщеними очима, язик на бік, по всьому – покараний Атомними Богами, але це вони вбили його – техніки, я знаю. Коли ми прийшли вранці до будинку Склепія, то знайшли зачинені двері. Ми довго стукали, а потім покликали цього товстуна Хейлі – старшого техніка нашого сектора. Якби він одразу увійшов до оселі. Але ні, Хейлі почав свої ритуали, і заявив, що поки всі вогники не стануть зеленими, навіть Верховні, спустися вони сюди, не змусять його відсунути двері. Склепій міг бути ще живий, весь цей час, ми б його врятували!

– Достеменно ти не знаєш. Як і не знаєш, може, його справді покарали Боги.

– За що? Він нікому не хотів зла. Навпаки, допомагав стражденним, лікував, старому Владко з аграріїв ногу врятував, яка потрапила під молотилку. Якби не це, Владко відправили б до утилізатора. А доньці Пухора...

– Сказано у Завітах: «У Світі має мешкати остаточна кількість людей, не більше, але менше», – якщо каліки та хворі почнуть одужувати, в утилізатор доведеться відправляти здорових, за жеребом, як це було в давнину. Чи погодишся ти тягнути подібний жереб, або щоб тягнули твої близькі?

– А як же виродки з нижніх! – палко вигукнув юнак.

– Комусь потрібно обслуговувати реактор.

– Все одно, він тільки хотів, як краще, за що Боги його так...

Як краще, за все життя, багато циклів не зустрічав людину, яка б хотіла, як гірше. Всі, всі хочуть на краще, ось тільки це краще часом різниться, наче крик і тиша.